Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

з голландського полотна й вийшла, щоб підібрати те, що залишилося від сенатора. Його прив’язали за ноги й пустили чвалом коня: той мчав крутосхилом, поки старий не перетворився на жалюгідне опудало, однак любляча дочка не вагаючись упізнала батька. Вона загорнула його в простирадло, сіла поруч і задивилася на народження нової днини. Там і знайшли її мешканці Санта Тереси, коли наважилися підступитися до маєтку Орельяно. Вони допомогли дівчині поховати мертвих і загасити рештки пожежі й намагалися вмовити її переїхати до хрещеної, в інше селище, де її ніхто не знав, але Дульсе Роса відмовилася. Тоді люди розбилися на бригади, щоб відбудувати дім, і подарували їй шестеро злющих собак, які повинні були її охороняти.

Від тієї миті, коли нападники забрали ще живого батька, і Тадео Сеспедес зачинив двері й зняв шкіряний пасок, Дульсе Роса жила, щоб помститися. В◦наступні роки думка про помсту не давала їй спати по ночах і переслідувала вдень, а проте не притлумила ні веселої вдачі, ні приязності дівчини. Слава про її вроду поширювалася, бо оспівувачі по всіх усюдах вихваляли чесноти дівчини, аж поки перетворили Дульсе Росу на живу легенду. Вона прокидалася щодня о четвертій ранку, щоб налагодити роботу в полі й у домі, об’їхати верхи свої землі, щось купувати й продавати, хитруючи не гірше за якогось крамаря-араба, а ще доглядати худобу й вирощувати в саду магнолії та жасмини. Надвечір Дульсе Роса скидала брюки, чоботи й зброю і вдягала вишукане вбрання, привезене зі столиці в напахчених парфумами коробках. Увечері сходилися гості, для яких вона грала на фортепіано, а тим часом служниці заставляли таці тістечками й склянками з лимонадом. Спершу багато хто запитував себе, як могло статися, що цій дівчині вдалося уникнути гамівної сорочки або монастиря, та оскільки домашні свята в маєтку Орельяно влаштовувалися доволі часто, кінець-кінцем люди перестали згадувати трагедію і спомин про вбитого сенатора стерся з пам’яті. Деякі принаджені вродою та розважливістю Дульсе Роси родовиті й заможні чоловіки зуміли переступити через тавро безчестя й пропонували їй шлюб. Вона відмовляла всім, бо її місією в цьому світі була помста.

Тадео Сеспедес теж не міг викинути з голови ту злощасну ніч. Похмілля різанини й ейфорія насильства минули за кілька годин, поки їхав до столиці, щоб відзвітувати про каральну експедицію. І тоді він пригадав убрану, мов на бал, дівчину з уквітчаною жасминами головою, яка мовчки витримала його в темній, пропахлій порохом кімнаті. Тадео Сеспедес знову вздрів її в останню мить — ледь прикрита почервонілим шматтям, вона лежала на підлозі в утішливому забутті, і такою, перш ніж склепити повіки, він бачив її кожного вечора впродовж цілого життя. Мир, урядування й влада зробили його чоловіком врівноваженим і працьовитим. Із часом спогади про громадянську війну розвіялися, і люди почали називати його доном Тадео. Він придбав маєток по інший бік гірського масиву, заходився впроваджувати законність і зрештою зробився алькальдом. Якби привид Дульсе Роси Орельяно не переслідував його так настирно, можливо, він був◦би щасливим, але в усіх жінках, яких зустрічав на своєму шляху, в усіх, яких обіймав, сподіваючись знайти розраду, в усіх багатолітніх прагненнях йому ввижалося обличчя королеви карнавалу. І на своє нещастя, через пісні, в яких народні поети час від часу згадували її ім’я, Тадео Сеспедес не міг вирвати Дульсе Росу із серця. Образ дівчини ріс у ньому, заполонив його єство, і врешті-решт настав день, коли терпіти далі було вже несила. Він сидів на чолі довгого бенкетного столу, відзначаючи в колі друзів і співробітників свої п’ятдесят сім років, коли на скатертині йому примарилося голе створіння серед пуп’янків жасмину, і Тадео Сеспедес зрозумів, що цей кошмар переслідуватиме його й після смерті. Він грюкнув кулаком по столу так, що задзвенів посуд, і наказав принести сомбреро й ціпок.

— Куди ви, доне Тадео? — запитав префект.

— Відшкодувати давній збиток, — озвався той і, не попрощавшись, вийшов.

Йому не довелося її шукати, бо знав, що вона залишилася в тому злощасному домі, і туди він помчав у своєму автомобілі. В◦ті часи вже існували автостради й відстані здавалися коротшими. Краєвид за ці десятиліття змінився, однак після останнього закруту дороги маєток на узгір’ї постав точнісінько такий, яким запам’ятався Тадео Сеспедесу, перш ніж його ватага взяла дім штурмом. Ті самі викладені з річкового каміння грубі стіни, які він підірвав динамітом, ті самі арки з темної деревини, що згоріли в пожежі, ті самі дерева, на яких висіли трупи людей сенатора Орельяно, те саме подвір’я, де забили собак. Він загальмував у ста метрах од входу, але не наважився ступити ані кроку, бо серце гупало в грудях. Тадео Сеспедес уже хотів був розвернутися й поїхати назад, коли з-за трояндових кущів у ореолі мережив з’явилась якась постать. Він заплющив очі, і найбільшим його бажанням у цю мить було, щоб жінка його не впізнала. В◦тьмяному надвечірньому світлі Тадео Сеспедес глядів на Дульсе Росу Орельяно, яка немов пливла садовою стежкою. Він дивився на її волосся, ясне обличчя, зграбні рухи, колихання плаття — це було схоже на сон, що тривав цілих двадцять п’ять років.

— Нарешті ти прийшов, Тадео Сеспедесе, — мовила жінка, упізнавши гостя: її не збили з пантелику ні його чорний костюм алькальда, ні посивіле волосся джентльмена, бо він мав ті самі руки пірата.

— Ти переслідувала мене весь час. Скільки живу, я не міг любити нікого, крім тебе, — пробурмотів він уриваним від сорому голосом.

Дульсе Роса Орельяно втішено зітхнула. Впродовж цих років удень і вночі вона подумки кликала його, і ось він тут. Але зазирнувши йому в очі, жінка не завважила в них і сліду колишнього ката, лише сльози. Хотіла знайти в своєму серці плекану все життя ненависть і не знайшла. Потім пригадала мить, коли благала батька не вбивати її, дати їй можливість виконати обов’язок, оживила в пам’яті безліч разів прокляті обійми цього чоловіка й світанок, коли загорнула в простирадло те, що залишилося від батька. Пригадала чудовий план помсти, але замість очікуваної радості відчула глибокий сум. Тадео Сеспедес поштиво взяв її руку й поцілував долоню, оросивши її слізьми. І Дульсе Роса з жахом зрозуміла, що всі нескінченні думки про нього й завчасне смакування неминучої покари змінили її почуття і тепер вона кохає його.

У наступні дні обоє відхилили заслінки стримуваної любові, й кожен уперше за всі роки свого прикрого існування відкрився для іншого, щоб увібрати його близькість. Вони блукали садом, розповідаючи одне одному про себе, не оминаючи й тієї