Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

— Можливо, все було б набагато краще, якби твій охоронець не поцілив у мене дротиком. Якби мені не довелося зціляти тебе там, у Ратдаунському пар­ку. І якби мені не довелося ставати невидимою на ба­зарі, намагаючись знайти твою мавпочку.

— Лемура, — сказав Артеміс. — Принаймні ми врятували Джей-джея.

Холлі пригнулася, коли скло градом посипалося їй на голову.

— Ось такі справи, Артемісе! Ти говориш так, як нібито ти насправді турбуєшся про тварину. До речі, мила борідка.

— Дякую. Тепер, як ти думаєш, чи зможеш ти за­лишатися невидимою так довго, скільки знадобить­ся, щоб роззброїти тих охоронців, що перекривають двері на кухню позаду нас?

Холлі міряла оцінюючим поглядом двох чолові­ків. Обоє випромінювали лютість і в кожного був дробовик. Чудово.

— Зроби це як можна непомітніше. Нам не по­трібна ще одна тиснява. Якщо ми розділимося, то зу­стрінемося десь поблизу. Наприклад, на базарі.

— ОК, — сказала Холлі, вмикаючи невидимий екран.

Секундою пізніше Артеміс відчув руку на плечі і почув безтілесний голос у своєму вусі.

— Ти повернувся за мною, — прошепотіла Хол­лі. — Спасибі.

Потім рука зникла.

За будь-яку магію доводиться платити. Коли ель­фи стають невидимими, вони жертвують спритністю і ясністю думки. А ще нескінченно важче зробити що-небудь акуратно, коли твоє тіло вібрує швидше, ніж крила колібрі, навіть якщо мозок у змозі нена­довго сфокусуватися на проблемі.

— Гадаю, проблем з ними не буде.

Тренер родом з Атлантиди, що працював в акаде­мії ЛЕП, дав Холлі одну пораду. Набагато легше впо­ратися з вібраціями, якщо періодично напружувати і розслабляти черевні м’язи, зміцнюючи свій тулуб. Це не лише дає можливість сфокусуватися, і до того ж зміцнює м’язи торсу.

Холлі виконувала вправу, поки обережно йшла по підлозі бенкетного залу, прямуючи до кухні. Коли розлючений Кронскі, що розмахував ножем для мас­ла, трохи не зачепив її ним, вона подумала, що іноді бути невидимим набагато небезпечніше, ніж перебу­вати на лінії прямого бачення.

Двоє, що охороняли двері, буквально гарчали на будь-кого, хто наважувався наблизитися надто близько. Вони були величезними, навіть не вірилося, що це були люди, і Холлі була рада, що вони не відрізнялися особливою спритністю. Двох ударів у нервові центри вище коліна має вистачити, щоб звалити цих хлопців.

«Простіше простого, — думала Холлі. — Не варто бути такою самовпевненою. Якщо ти понадієшся на це, щось обов’язково піде не так».

І, зрозуміло, вона була у біса права.

Хтось відкрив стрілянину по охоронцях Кронскі.

Срібні дротики розтинали повітря, потім проко­лювали шкіру з глухим звуком.

Холлі інстинктивно здогадувалася, хто стріляє. Її здогадка підтвердилася, коли вона помітила знайо­мий силует на кроквяних балках під дахом.

— Батлере!

Охоронця укривав балахон пісочного кольору, але Холлі впізнала його за формою його голови, а та­кож по безпомилково вибраній позиції для стрільби: лівий лікоть був виставлений дещо більше, ніж як робили більшість стрільців.

«Юний Артеміс послав його нам, щоб допомогти розчистити шлях, — зрозуміла вона. — Або, можли­во, Батлер прийняв це рішення самостійно».

Як би то не було, Батлер допомагав не так добре, як вона на те сподівалася. Коли охоронці йшли по пожежних виходах, замикаючи їх за собою, екстинкціоністи піднімалися штабелем зі своїх повержен их тюремників, остаточно втративши надію вибратися з цієї будівлі.

«Спіймані в клітку екстинкціоністів, — подумала Холлі. — Упевнена, Артеміс оцінить кумедність си­туації».

Не встигла Холлі розмахнутися для удару, як двоє охоронців, що вартували двері на кухню, схопилися за шиї і впали на підлогу, втративши свідомість рані­ше, ніж їхні тіла торкнулися підлоги.

— Прекрасне попадання. Два постріли впродовж однієї секунди з вісімдесяти метрів. До того ж дроти­ками, якими стріляти не простіше, ніж застиглим желе.

Вона була не єдиною, хто помітив двері, що не охо­ронялися. Дюжина колишніх екстинкціоністів хлину­ла до дверей, волаючи голосніше, ніж рок-група.

— Нам потрібно вибратися з будівлі. Негайно.

Холлі обернулася до Артеміса, але його фігура за­губилася в натовпі екстинкціоністів, що метушилися.

«Він, мабуть, десь поруч, — думала Холлі, після чого натовп підхопив її і буквально втягнув на кухню».

— Артемісе! — звала вона, абсолютно забувши, що все ще невидима. — Артемісе!

Але його не було ніде видно. Усе затулили лікті і тіла. Запах поту і шум криків. Голоси кричали їй у вуха і дихали їй прямо в обличчя, і до часу, коли вона нарешті змогла вибратися з центру зграї, бен­кетний зал уже спустів. Декілька забарилися, але ніде не було ні сліду Артеміса.

«Базар, — подумала вона. — Я знайду його на базарі».

Артеміс змусив себе перейти на біг. Як тільки Хол­лі вирубає охоронців, йому потрібно бігти якнай­швидше і молитися, щоб не спіткнутися і не впасти. Подумати тільки — пройти через усе це і програти тільки через нестачу координації. Батлер обов’язково сказав би «Я ж тебе попереджав», коли б вони зустрі­лися на небесах.

Несподівано шум став голосніший на декілька то­нів, і крики екстинкціоністів нагадали Артемісу про паніку серед тварин, що охопила Ратдаунський парк.

«Екстинкціоністи, спіймані в клітку, — подумав він. — Що за іронія».

Варта, що охороняла двері на кухню, рухнула на підлогу, хапаючись за горло.

— Відмінна робота, капітане.

Артеміс низько пригнувся, подібно до спринтера, що очікує на постріл на старті забігу, потім побіг, відштовхнувшись від стінок клітки, що слугувала йому за прикриття.

Кронскі врізався в нього збоку усією своєю вагою, перевертаючи за собою через поріг клітку. Артеміс важко приземлився на дитячий стільчик, який тут же під ним зламався, один з підлокітників виско­чив з отвору.

— Це ти в усьому винен, — вищав Кронскі. — Це мав бути кращий вечір у моєму житті!

Артеміс відчував напад задухи. Його рот і ніс були щільно укриті пропотілою пурпурною матерією.

«Він хоче мене вбити, — подумав Артеміс. — Я над­то на нього натиснув».

Не було часу на роздуми, і навіть якби він і був, ситуація не скидалася на одну з тих, де корисна мате­матична теорема могла б допомогти Артемісу вибра­тися зі скрутного становища, в якому він опинився. Йому залишалося лише одне: відбиватися.

Тому Артеміс штовхався, використовував руки і намагався викрутитися. Він ударив Кронскі колі­ном у його великий живіт і засліпив, несподівано атакувавши кулаками.

Усі його спроби мали нетривалий ефект і не при­несли помітного результату; всі, крім однієї. Права п’ятка Артеміса ударила Кронскі в груди. Кронскі навіть не відчув цього. Але п’ятка зачепила кнопку пульта дистанційного керування,