Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Поки Артеміс був збитий з пантелику і світ Крон­скі рушився навколо його широких плечей, мобільні телефони підняли дзвін на весь зал. Безліч людей не­сподівано отримали повідомлення. За кілька секунд кімната наповнилася немилозвучною симфонією тролей, зумерів і поліфонічних мелодій.

Кронскі ігнорував дивність події, але Артеміс за­турбувався. У нього було все під контролем і допо­мога не була потрібна, якщо мати на увазі під нею повну перемогу над Кронскі.

Реакцією на повідомлення, що входять, була су­мішшю шоку і веселощів.

— Боже мій. Це правда? Це дійсно так??

— Програй це ще раз. Додай звуку.

— Не можу в це повірити. Кронскі, ви ідіот.

— Це остання крапля. Ми стали посміховиськом. Екстинкціонізму настав кінець.

Артеміс усвідомив, що всі ці повідомлення на­справді були одним і тим самим. Хтось, у кого була база даних екстинкціоністів, надсилав їм усім один і той же Відеоролик.

Телефон Артеміса трохи завібрував. Ще б він не завібрував, адже йому вдалося провести підробну істоту по всіх базах екстинкціоністів, які він тільки зміг знайти. І, оскільки його телефон усе ще був під­ключений до великого екрана, відео, що надійшло, почало автоматично відтворюватися на ньому.

Артеміс відразу ж упізнав місце дії. Шкіряний ба­зар. І головною дійовою особою був Кронскі, що сто­яв на одній нозі та вищав на високій ноті, як у струме­ня, що виходить із порваної шини. Слово «комічність» не було найбільш відповідним терміном, яким можна було описати те, що відбувалося. Безглуздість, фарс і патетика — ось слова, які краще за все підходили до цього дійства. Одне було безсумнівно: будь-хто, хто прогляне цей Відеоролик, якщо він при своєму розу­мі, більше не поважатиме цю людину, і, що іще менш імовірно, не дозволятиме собою керувати.

Під час відтворення відео під ним став пробігати рядок з коротким повідомленням.

«Тут ми бачимо доктора Деймона Кронскі, прези­дента екстинкціоністів, що показує дивовижну спритність для людини своїх розмірів. Нашому ко­респондентові стало відомо, що Кронскі повстав проти тварин, як його укусила коала, коли він зі сво­їм батьком перебував у політичному турі, щоб зару­читися підтримкою жителів Клівленда. Свідки того, як його укусили, повідомили, що маленький Деймон «вищав таким тонким голосом, що від його крику могли полопатися скляні келихи». Цей талант, як ми бачимо, доктор доніс до наших днів. Вищіть же, діт­ки, вищіть».

Артеміс зітхнув.

— Це моїх рук справа, — зрозумів він. — Це явно мій почерк.

Іншим разом він би оцінив цей жарт, але зараз для нього був украй непідходящий момент. Не те­пер, коли він був такий близький до того, щоб звіль­нити Холлі.

До речі, про Холлі.

— Артемісе, допоможи мені звідси вибратися, — прошипіла вона.

— Так-так, зараз. Час діяти.

Артеміс, міркуючи, порився у своїх кишенях і діс­тав носову хустку. Усередині хустки були три довгих, грубих волоски, які дав йому Мульч Діггумс. Волосся гномів насправді є антеною, якою вони корис­туються, щоб визначати напрям у темних тунелях, а також слугують винахідливій расі за універсальну відмичку. Без сумнівів, омнітул Холлі був би набага­то зручніший, але Артеміс вирішив зайвий раз не піддавати себе ризику бути схопленим з ним під час догляду службою безпеки. Носова хустка зберігала волоски вологими і гнучкими доти, доки вони не знадобляться.

Артеміс узяв один волосок, стер крапельку воло­ги з його кінчика і, намагаючись залишатися непри­мітним, вставив у замок, на який була замкнута кліт­ка. Як тільки він відчув, що волосок затвердів у його пальцях, він повернув ключ у замковій шпарині, і дверцята розчинилися.

— Спасибі тобі, Мульче, — прошепотів він, потім повернувся до роботи над наручниками, надітими на Холлі. Третій волосок може навіть не знадобити­ся. Через лічені секунди Холлі була вільною і поти­рала свої зап’ястки.

— Сирітський притулок? — сказав Артеміс. — Тобі не здавалося, що ти переграєш?

— Промашка вийшла, — швидко промовила Хол­лі. — Давай просто повернемося в шаттл.

Проте це було не так і просто.

Кронскі був відтіснений в кут групою екстинкціо­ністів. Вони говорили на підвищених тонах і навіть штовхали і пхали доктора, не звертаючи уваги на те, що він їм відповідав, а тим часом Відеоролик знову і знову відтворювався на великому екрані.

— Упс, — подумав Артеміс, закриваючи кришку мобільника.

Падіння Кронскі було неминучим. Той розкидав своїх мучителів по боках, подібно до кулі в боулінгу, розчистивши місце навколо себе, потім, часто диха­ючи, схопив переговорну рацію з кріплення на поясі.

— Оточити приміщення,-— прохрипів він у неї. — Використайте всю необхідну силу.

Навіть попри те, що охоронці Домейн дес Хоммес фактично працювали на екстинкціоністів, їхня лояль­ність належала людині, яка виплачувала їм зарплату. А цією людиною був Деймон Кронскі. Він міг одягати­ся як божевільний і мати звички собаки, але він єди­ний знав комбінацію сейфа і завжди вчасно платив.

Снайпери на верхній терасі зробили декілька по­переджувальних пострілів поверх голів присутніх, що викликало стовпотворіння.

— Зачиніть усі входи і виходи з будівлі, — сказав Кронскі у рацію. — Мені знадобиться час, щоб забра­ти гроші. Десять тисяч доларів готівкою кожному, хто мені допоможе.

Не було потреби в більш переконливому стимулі. Десять тисяч доларів були для цих людей сумою, яку можна було заробити тільки за два роки.

Двері і віконниці з гуркотом зачинилися, і в кож­ному отворі з’явилося по міцному охоронцеві, що розмахував рушницею або зробленим на замовлення марокканським мечем ніндзя з ефесом із кістки но­сорога; ці мечі Кронскі свого часу спеціально замо­вив для служби охорони.

Перелякані екстинкціоністи забилися в туалети та інші місця, де могли б бути вікна. Вони люто на­тискали кнопки на своїх телефонах, звідусіль викликаючи на допомогу хоч кого-небудь.

Деякі були винахідливішими. Томмі Киркенхазард вихопив керамічний пістолет, який він проніс у своєму капелюсі, і зробив декілька пострілів по те­расі із-за барної стійки з мореного тіка.

Йому відповіли звідкись ізгори, і пляшки, дзерка­ла та розбиті келихи розлетілися на осколки подібно до наконечників стріл.

Прямим ударом у сонячне сплетіння високий азіат швидко роззброїв охоронців, що стояли біля дверей.

— Сюди! — покликав він, широко відчиняючи двері. У дверному отворі вмить утворилася пробка з тіл екстинкціоністів.

Артеміс і Холлі ховалися за кліткою, видивля­ючись шлях назовні.

— Ти можеш стати невидимою?

Холлі різко повернула шию, і одна з її рук зникла із виду.

— У мене мало енергії. Вистачить на хвилину або дві. Я спеціально її економила.

Артеміс з несхваленням подивився не її.

— У тебе завжди