Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

і насильства, не помста за кровну образу, не любовна зневіра, ані навіть не поклик крові гнали цих юнаків із золотистими і темними кучерями до мандрів та поневірянь, подібних на життя хижого птаства.

Виною цьому – вибух сил, які нездатні розсунути стіни ґаздівської хати, але не можуть у ній поміститися. То був весняний відліт.

Доки мовчать онімілі, закляті кригою, засипані снігом води, ніби спустившись у підземелля, доки окутані каптурами снігу смереки, наче крилаті вартові, загороджують пухнастим пір’ям засніжених гілок вхід до лісу, доки сніг занотовує і записує кожен слід, – тиша огортає людські оселі.

Та однієї ночі раптом загудять, затанцюють і засміються весняні вітри. З огорнутих м’яким безкраєм білих пагорбів та вершин вирвуться потоки, закиплять, тріумфуючи, загрожуючи знищити доли, а в Чорногорі замуркотять снігові нависі. За одну ніч знагла вибухає гірська весна, така мінлива, а ще вчора не очікувана.

Тоді щось діється і в юнацьких серцях. Їх огортає журба, відвертає від малого людського світку. Юнацька душа тоді підхоплюється, кудись поривається й молиться до крилатого вихору, до володаря вітрів:

– Візьми мене, вітрику, дєдику, братчику божий! Забери звідси! Невідомо куди, невідомо нащо – у нові краї до ясної зорі.

Ой, якби бучок розвився,

Берізки біленькі,

То пішли б ми, побратиме,

Д’ясної зореньки.

Ще вчора ґазда стукав до вулика, питаючи: «Як ви там, живі-здорові? Маєте узяток? Матице, і ти, роде робочий?»

А бджолиний хор відповідав йому сонно, мляво. Та коли повіє весняний вітер, коли запульсує і розіграється, коли зашумлять верхи, а ліси почнуть тріщати і гриміти, вулик стає гарячим від гудіння: «Пусти нас, ґаздо, віднеси нас на волю весняну!»

І тоді не тільки бджіл випускає ґазда. Усі сотворіння, навіть пса відганяє далеко від хати, щоб сам шукав собі поживи. Аби було так, як віки тому: коли не було зими, коли була вічна весна.

На вкритих буками схилах, у хащах ліщини й у садах, серед набубнявілих гілок птахи наструнчують весняні цимбали. Перша пташка так цвірінькає, ніби підкручує маленький кілочок, настроюючи якусь струну. Наступна попадає у той самий високий тон – ніби то вона його вистроювала і задавала. А інші вже пробують трелі – по три, по чотири тони. Аж врешті хтось виразно й упевнено бере цілі квінти та октави. Врешті виграють усі разом. А тоді озиваються, перегукуються з гори на гору, з чубатої кичери на іншу кичеру звуки сопілки. Вторують птахам і приєднуються до їхнього хору. Малеча перекликається з гори на гору, із саду до саду. Гукає і співає юнак до юнака:

На високій полонині червоніють шишки,

Чи підемо, побратиме, весною в опришки?

З іншої кичери долинає:

Виробимо топірчики, булатні топори!

Відкриємо собі скарби, замчиська і двори.

Перш ніж господарі та пастухи помаленьку, старанно, обережно, статечно зберуть і приготують череди до полонинського ходу, перш ніж озветься трембіта, леґіні покидають села. Обдумують якусь дитинну або недоладну ідею, виношуючи хлоп’ячі, зухвалі або й геть розбійні плани. Кому наробити збитків, кого побити, кому відомстити, кого пограбувати, кого порубати.

Часом дикий вогонь помсти заливає душу – з’являється якийсь бешкетний шал, наводячи жах:

А повім ті, побратиме, як кайдани збити,

Пана в дворі до стіноньки цвяхами прибити.

Або заволодіє ними мрія про золото, про червінці, про пекучі дукати:

А чиї–то в Чорногорі воронії коні,

Чув я, браття, вони несуть дукати червоні.

Іноді їх охоплюють авантюрні й геройські думки про далекі угорські замки, про води-Дунаї та моря. Про те, чого б то такого можна було наробити, що переказувала б вість і оплакала пісня.

Ой, рознесуть нашу славу Дунаї глибокі,

Будуть прясти і співати прялі синьоокі.

Однак усе це часом здається якоюсь відмовкою, претекстом, оказією. Насправді це вона – молоденька і прадавня чарівниця, весна, що вічно повертається, – кличе і вабить із гірських верхів.

Ой, якби ся розвив бучок і та Чорногора,

Не одна би спорожніла багацька комора!

Так по-всякому бувало в різні часи, що навесні вибухав якийсь чин. Чи напад на двір, чи на корчму, на замок, на містечко, на управу або охоронну службу. І він назавжди відрізав леґіневі дорогу назад, до рідного дому.

Марно кликала його до себе люба дівчина:

Ой, ти, хлопче, леґінику, гордий, молоденький,

Покинь гори і опришки, вертайся до мене.

Не було відповіді. Тільки доносився шепіт із лісу:

Не полишу я, бідашко, гори, полонини,

Як попаду панам в руки, намарно загину.

Відтоді такий ставав уже лісовою людиною. Пильний, як рись, із загостреними відчуттями, кожної миті готовий до нападу. Витривалий, як вовк, здатний долати великі відстані. Як ведмідь, що замітає власні сліди, уміє перетерпіти у заваленій снігом норі голод і холод. Слід людської ноги у лісі, зарубка сокирою на дереві були для нього лісовим письмом. Усе він прочитував із таких знаків. Блискавично вирішував: втеча чи напад, що випереджає погоню.

Здебільшого у селі про нього вже більше не чули. Вряди-годи приходила якась вість, якої ніхто не міг перевірити. І дівчина мила не знала, що з ним діється. Ніколи й не дізналася:

Почарую-поворожу на його дороги,

А чи правда, що зловили його стражі строгі.

Почарую-поворожу воском на пшениці,

А чи правда, що вже стятий мій милий в темниці.

Чи в землі вже, чи у лісі бідує мій милий,

Чи могила го колише, чи ліси закрили.

В історію лісових людей ліс і дерева вплетені, як живі істоти, як побратими, друзі та сердечні приятелі. Вість оповідає, як це засвідчив старий ветеран-опришок, виснажений віком і життям, – Клим, званий Бойчуком. Його схопили і посадили через багато років після того, як він покинув опришкувати й осів на ґаздівстві. Упійманого старого Клима дуже строго покарали, більше, ніж заслуговувало те, що він міг наробити роки тому, і нещадно катували – його хотіли змусити до зізнання щодо решти товаришів і запитали:

– Кажи! Хто був твоїм спільником!

Клим довго мовчав, а тоді сказав спокійно, пристрасно:

– Бук і смерека. Явір і жереп. То мої побратими.

Замість того, щоби скоритися, він кидав виклик гонителям:

– От хто! Ви, панський послід! Ідіть! Дерева мучте, вітер доганяйте… Ану! Зчепіться з лісом!

А хто ж би смів у ті часи зчепитися з лісом.

Колись давно, віки тому – так каже вість – схопили волоцюгу, ймовірно, опришка, проти якого не було ніяких доказів ані навіть