Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Він присягався, що невинний. Запитали про свідків. А хто ж там міг бути, паночки милі, де я був – лише кедри і тиси.

– Завтра зависнеш на гаку, опришку, хіба дерево, яке попросить за тебе, дасть за тебе поруку.

Так із нього поглумилися і вкинули назад до льоху.

Коли очі звикли до темряви, він побачив у куті свою стару тисову патерицю, яку приніс із собою. Вирізав її тоді, коли роки тому покидав батьківську хату і на краю села прощався зі своєю Марічкою-бідолашкою. Це був єдиний слід лісу – тут, у темниці.

«Ой, паличко тисовая, може, ти б за мене поручилася, стара товаришко, що я невинний перед Богом і перед лісом! Що кривда панська погнала мене у гори. Може, ти б мене порятувала, вирвала, клябучко, від катушів і шибениці?»

Так він почав думати і поволі якимось цвяхом видовбав фуярку, точніше – довгу, як палиця, флояру.

Коли на світанку прийшли судді та кати, то почули, як співає тисове дерево, як тужить над юнацькою долею, як плаче за поневоленим родом, як засвідчує невинність. Зворушені цією невловимою мовою, судді звільнили опришка, який видобув сердечний голос лісу. Так з’явилася флояра.

Розповідають, що не одна мода, тобто винахід чи перша ідея винаходу – підслухана у голосів лісу, придумана в лісовій самотності, – походить від опришків.

І голос лісу – флояра – відтоді завжди і всюди супроводжує опришків. І в останню годину також.

Коли вели на смерть молоденького товариша і наступника Довбушевого, ватажка Баюрака, високий, випростаний, несамовито зухвалий опришок після оголошення страшного й жорстокого вироку, йдучи до місця страти крізь натовп вражених і співчутливих селян, висловив останнє бажання – щоб йому подали флояру.

Йому вибрали одну.

Не для засвідчення невинності… Може, аби собі самому і людям усвідомити, пощо жив, пощо стільки людей убив, чому так завзято бився до кінця. І пощо бродив цим світом.

Флояра грає, як вітер полонинський на жердинах вориння, як вітер виспівує на верхівках Смотрича. То буйністю гуде, то розливає безконечний смуток. Часом тріпотить якийсь тихий звук, наче маленький мотиль на вітрі. Виловлює з душі невловимі, леткі порухи.

Отак, ідучи на смерть, вигравав молодий Баюрак:

«Гой, гоя – смутку буйний – безсердечна туго —

Ой, туго, туго – велика недуго.

Нічого тут немає на цілім тім світі – тільки отой смуток.

Квітнеш, смутку! Зеленієш, як дерево.

Ба, і листя осипаєш.

Світ з тобою перейшов, як з любкою солодкою.

І далі ведеш мене за руку – як ненька ріднесенька – от туди»…

Так ліс прощався зі своїми дітьми, так вони з ним прощалися – устами флояри.

Це найближчі до нашого часу відлуння, вкраплені у книги лісів, гір та полонин. Історія лісових людей.

Переказ про опришків

(Інтермеццо)

Новіші часи у різних площинах – і поетично, і науково – намагаються розшифрувати неясні натяки казки, інтерпретують легенди, поголоси і факти.

Учені етнографи й історики почали нишпорити по горах, по актах і, правлячи своє, зберігають, що можуть, від забуття або від змішання пластів у безісторичній свідомості гуцулів. Щоправда, ці наукові дослідження нерідко проводилися з національними та суспільними упередженнями, з необґрунтованими передумовами, іноді з готовими міфами.

Оповідь та пісня не піддається, не хоче бути лише тістом для різних кухарів. Снувала і далі снує міфи та легенди, поєднує їх, асоціює, зворушується ними. Прагне величі, свободи.

Розповім тут один невинний, може, кумедний спогад.

На початку нашого століття благословення расової теорії з’являлися ще у нешкідливій, навіть привабливій і милій формі. І тоді деякі «дослідники», справляючи враження, що ламають собі голову і над обговоренням расового походження гуцулів, висунули серед багатьох інших таке твердження: це рештки племені ґотів, які втекли з угорської долини від переслідувань імператора Юстиніана й осіли в Карпатах, що це власне вони є прабатьками наших гуцулів, що це їх стосуються оповіді про воїнів та велетів. Усе, що можливо, було залучено для підтвердження цієї «гіпотези». І звичаї, й обряди, особливо обряди похоронні. І пісні, і танці, а найбільше плєси самих чоловіків із підніманням топорів. І людські типи, зокрема довгоголовий, ясноволосий, синьоокий тип з яструбиним чи орлиним виразом обличчя. Врешті назва самого племені «ґодас» означає лісова людина9.

А тим часом інші поговорювали про даків, аланів, про оботритів, ґузів, про кавказців, про візантійців і врешті про чорноморських половців.

У наші часи – через пробудження певних модних і поверхових зацікавлень – хвилі та навіть вали нонсенсу переливаються через береги здорового глузду. Заради різноманітності чи для комплекту додали ще норвежців і тибетців. Плітка недовчених «дослідників», чиєї компетенції ніхто не перевіряв і не перевірить, щойно її надрукують, потрапляє на рахунок чудесної галузі, званої популяризацією, й відразу знаходить попит.

Раніше такі «гіпотези» були якось менш шкідливими і навіть, скажімо так, милими як бесіди, що розширюють наш обмежений маленький світ, забитий дошками. У своїй наївності вони мали таку слабку сторону, що, чим більше недопрацьованою, поспішною і надуманою була ідея, то більше вона прикривалася цифрами, правилами і навіть посилалася на якісь «закони», обов’язкові для природи чи історії. І це здавалося переконливим для молодих і наївних людей. Наслухавшись такого у хлоп’ячому віці, начитавшись там і сям подібних речей, я, не зауваживши, як і коли, дав себе обдурити і фантазії ідей, які буцімто розширюють історичний світогляд, і їх «фактичним доказам». І, як воно буває, хотів випробувати та ще більше поширити ці «відкриття» серед своїх гірських друзів.

Мій опікун і старий друг Петро Іванійчук, званий Кузиком, про якого я пізніше розповім більше, пори молодий вік, знав, як ніхто інший, минуле й історію свого краю. Спочатку він терпляче вислуховував мої виклади, навіть із зацікавленням розпитував про деталі. Врешті, однак, розчаровано крутив на те головою. Я навіть був трохи ображений, а він тоді так пояснював свою точку зору:

«Що це за спосіб! Міряти голови сантиметром, заглядати в очі і хтозна-куди ще. Перекручувати назви, хоч би навіть пісні записувати… А потім ще й казати, що вони щось знають.

Е, воно б добре так було, дуже добре. Але так: якби мав пан, той книжковий, оте найголовніше знання, якби у ньому текла кров велетів чи тих ґотів. То так би його та кров сама несла, як весняна вода до моря. Уже б мав знання, кров би йому сама розказала. Відразу знав би, що йому фотографувати, кого