Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

class="p1">Місіс Стенович поставила торта на стіл, поряд із моїм, і сказала щось на кшталт: «Ось, ягнятко моє. Твій власний торт».

– Я не ягнятко моє, – відповіла Бо. Вона облизувала миску з-під крему, тому торт викликав у неї менше зацікавлення, ніж міг би.

– Ну, добре, твоя правда, – сказала місіс Стенович. – Як я могла так сказати? Ти пастушка Бо Піп.

Бо мала задоволений вигляд.

– Піп! – повторила вона. Зникла у мисці з-під крему, а тоді ненадовго виглянула, помахала місіс Стенович ложкою й тріумфально випалила: – Со загубила вівцю!15

Місіс Стенович широко їй усміхнулася, але зворушливість моменту – миле, вкрите кремом, позбавлене матері дитя із трагічно запізнілим іменинним тортом – цього було для неї занадто, і я побачила, як її рот затремтів. Я спробувала вислизнути з кімнати, але вона мене покликала.

– Кетрін, дорогенька!

Я знехотя повернулася.

– Що?

– Серденько, тортів два. – Вона витягнула з глибокого декольте носовичка, висякалася, запхнула його назад і глибоко вдихнула з тремтінням. Вона докладала героїчних зусиль, справді героїчних. – Раз тортів два, то, може, поставити твій у форму, щоб ти забрала його завтра до школи й пригостила друзів?

То була добра ідея. Вона мені сподобалася.

– Гаразд. Дякую, – відповіла я.

Може, я до неї усміхнулася, може, через оте «дякую», або через те, що Бо вже вимазала волосся рожевим кремом, – хай через що, але вона не витримала, здалася й розридалася.

Незмінним тлом завжди був Метт із книжками. Увесь квітень і травень, доки наше домашнє життя крутилося навколо нього – як завжди хаотично, Метт сидів за кухонним столом і навіжено писав. Йому часто доводилося глядіти Бо, й, без сумніву, він думав, що має бути поряд із нею, та навіть коли Люк був удома, то, здавалося, йому не спадало на думку тікати в тишу своєї спальні. Може, ми просто створювали фоновий шум. Метт мав явно феноменальну здатність зосереджуватися.

Я дуже любила його споглядати. Часом сідала поряд, малювала на зворотному боці його листочків із конспектами й спостерігала за рухами його олівця. Він писав так швидко, ніби слова просто збігали його рукою на сторінку. Коли він мав завдання з математики, то на його аркушику починали зміїтися довгі ряди цифр, а олівець робив між ними помітки й закарлючки, які, я розуміла, щось означали, хоча й не знала, що саме. Діставшись до кінця задачі й діставши відповідь, на яку сподівався, він з притиском її підкреслював. Якщо відповідь виходила не така, як мала б бути, якщо він десь у рядочку помилився, то розгнівано казав: «Що? Що?!» – і я через це завжди хихотіла, – перекреслював рядок і починав знову.

Не пригадую, щоб він хоч якось виказував, що нервує через іспити, як до, так і впродовж них, хоча на деякий час, безпосередньо перед ними, наші походи на ставки ставали коротші. Щойно іспити починалися, Метт ставав щасливо-спокійний. Коли Люк запитував, як минув один із них, він відповідав байдужим тоном: «Нормально», – і далі не розповідав.

А потім вони закінчилися, без метушні та святкування з цього приводу. Метт забрав свої папери зі столу, акуратно склав їх на підлозі у своїй спальні й повернувся до літньої роботи на фермі Келвіна Пая.

Тільки подумайте про всю ту працю. Самовідданість і рішучість. Години й години навчання. Робота, зроблена як данина нашим батькам, щоб винести щось добре з тогорічної розрухи, довести свої можливості собі й Люкові, заради мене, заради себе, заради самого навчання, для чистої від нього насолоди – певно, насамперед заради насолоди. Працювати, щоб змогти, своєю чергою, підтримувати нас, працювати заради майбутнього своєї сім’ї. Працювати, бо знаєш, що це тобі під силу, що твої зусилля будуть винагороджені.

Якби ж то життя було таке просте.

Люди кажуть: «Якщо по-справжньому сильно хотіти, можна зробити що завгодно». Звісно, це нонсенс, але, думаю, ми всі працюємо зі сподіванням, що це правда – що життя просте, що зусилля винагороджуються. Якщо в це не вірити, то вранці можна й не вставати з ліжка. Я певна, що це підкріплювало прабабусине прагнення дати своїм дітям освіту. Джексон Пай точно в це вірив – подумайте тільки, скільки сили він витратив на те, щоб його ферма буяла серед дикої природи. Доладний будинок, добре збудований сарай, ангари й інші господарські споруди, поля там, де раніше був ліс, тони перенесених каменів, висмикнутих коренів, поставлених загорож. Артур Пай, певно, вірив у те ж саме – вірив, що досягне успіху там, де його батько зазнав поразки, якщо достатньо тяжко працюватиме. І Келвін після нього – теж.

А всі ті жінки Паїв – певно, всі вони були сповнені захвату й рішучості, коли вперше бачили той будинок, уявляли велику й щасливу сім’ю, що знай шмигає через двері на широку веранду. Певно, вони радо розділяли мрії своїх чоловіків, вірили в них й відчайдушно чіплялися за ту віру роками. Бо ж в ідеальному світі зусилля, як і доброчесність, винагороджується, тож просто немає сенсу жити так, ніби цей світ – не ідеальний.

* * *

Мої заняття в школі закінчилися за тиждень чи два після Меттових іспитів, і ми почали жити за усталеним літнім режимом. Місіс Стенович і далі приходила по вівторках і п’ятницях після обіду, а ми з Бо продовжили ходити до Мітчелів по середах, отож Люк у ці дні працював. Містер Тедвортс, чиї поля він розчистив раніше, навесні, попросив його допомогти збудувати новий сарай. Він запропонував більше грошей, ніж Келвін Пай, і був набагато приємніший працедавець, отож Люк погодився, хоча й, думаю, почувався винним через те, що Метт мав ходити на ферму сам. Без Лорі Келвін страшенно потребував робочої сили, й Метт працював по дванадцять годин на день. Він сказав, що Мері працювала мало не цілодобово; вона проводила дні на тракторі, а вечори – за приготуванням їжі та домашньою роботою. Місіс Пай була не при доброму здоров’ї. Одного вечора її, пригнічену, знайшли, коли вона бродила дорогами навколо ферми. Містер Маклін наткнувся на неї, повертаючись із міста з магазинними товарами на цілий тиждень. Вона сказала, що шукала Лорі. Містер Маклін стверджував, що вона мала такий вигляд, ніби впала в канаву: волосся сплутане, обличчя й руки брудні й подряпані, спідниця розірвана. Він хотів відвезти її до отця Мітчела, але вона відмовилася, тож він відвіз її додому.

Настав липень. Пам’ятаю, як одного вечора підслухала Меттову й Люкову розмову, коли вони казали, як то дивовижно, що минув