Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Дзбан уже спорожнів. Жінка зі зморшкуватим лицем забрала його на якийсь час додому.

— Ось тільки як довго воно триватиме? — запитував батько. — Як довго це можна терпіти?

Пан Каспар прийняв наповнене начиння і знову налив пива, що пахтіло ялівцем, до склянок. У повітрі літала передвечірня поволока, ластівки верескливо кружляли над накриттям, а батько, ніби забувши про вузькоколійку та стіл, сказав, що Господь, мабуть, давно вже покинув нами цікавитись, якщо саме такий світ досі можливий.

— О ні! — жахнувся пан Каспар. — Ми не знаємо ні дня, ні години. А якщо по правді, — запитав він, — то хіба цей світ заслуговує на ліпшу долю?

Після цього запитання, до якого, наче мушине дзижчання, прокралися сумніви й неясні тіні, ледве помітні, а отже, чіткі, мов несподівані зморшки на чолі мого батька; листя зашуміло, і садом перебіг легкий подмух від річки. Пан Каспар не одразу полюбив цей край, де пласка, наче стіл, земля не має кінця та краю, а довгі ряди тополь і верб біжать навпростець у безкрайність. Якось навесні шторм проламав загати, повалив шлюзи, і море вдерлось аж сюди, до будинку пана Каспара.

— Уявіть лише! — розповідав він, схиляючись над батьком. — Що я закинув з вікна вудку й витяг... ну, відгадаєте що?!

— Сома! — гукнув батько. — У тих каналах мусять водитися великі соми!

— Я витяг семикілограмового окуня! — пожвавлено згадував пан Каспар. — А коли вода стояла довше, міг тягати оселедців ятером!

Я розтирав смак гіркого пива на піднебінні, бо мені дозволили скуштувати два чи три ковтки, і відчував, як ялівцеві бульбашки починають кружляти в голові. Непомітно пішов із веранди й забрався в гущавину саду. Ходив по зарослих лопухами стежинах, а міцний запах півонії, що вирував у повітрі, був для мене, мовби передчуття спекотного літа.

— Ми-и-и, пе-ерша брига-а-ада! — батьків голос летів високо понад дерева.

— Стрі-і-ілецька грома-а-ада! — завторував йому пан Каспар, і далі вони вже співали разом: — У жар! — жбурнули ми! — фортуни дар! — у жар! — у жар!

Потім обоє полинули замріяними голосами за Неман, а коли перейшли ту ріку вбрід, із брязкотом зброї й шурхотінням знамен, здійняли келихи за здоров’я маршала Пілсудського, і я почув дзенькіт розтрощеного скла. За мить нагледів обох на широкій алеї межи яблунь. Вони прошкували повільним кроком до річки.

— Звісно, я вам допоможу, хоча ніколи цього не робив, — сказав батько, — чом би й ні?

— Так-так, — відповідав столяр. — Я завжди чекаю присмерку, бо це непроста справа. Треба бути обережним!

— Звісно, треба бути дуже обережним, — повторив батько, немов відлуння.

На небо сходив великий щит місяця, коли вони зникли у великій шопі, густо обсадженій кущами форсиції та ліщини. Я всадовився неподалік над водою й дивився на ребро недобудованого мосту. Його похилі плечі перетинали річку, наче нерухомий кран, а нижче, серед татарського зілля й очерету я нагледів останки барки. Вони врізались у берег, наче потужний клин, і навіть тепер, у місячному сяйві, я бачив карликові берези й вільхи, якими обросли ніс і рубка. Жоден звук, навіть щонайтихіший плюскіт води, не скаламучував спокою над річкою. Повітря стояло нерухомо, і я знову згадав пана Поляске, який непомітно заходив до нашого помешкання, шукаючи незримого столу. Чи міг він зробити це тепер, коли ми з батьком були в пана Каспара побіля річки Туї? Остання вузькоколійка від’їхала вже давно, а мама, мабуть, телефонувала від сусідки на «швидку», до міліції й до лікарень, щоби підкріпити свої найгірші припущення. А якщо вона спіткає його на сходах, на темному сходовому майданчику, коли він пройде в довгому плащі повз неї, мовчазний і замислений? Це ще було не найгірше, — думав я, — хоч би вона не перестріла його у квартирі!

Тим часом із шопи не долітало жодних звуків, а крізь зачинені віконниці не пробивався якнайтонший промінчик світла. Лише за мить я помітив, що з невеликого димаря снується прямо-таки в ультрамаринове небо сива нитка диму. Я чекав, поки гарчання пилки або стукіт молотка розірве це шатро тиші, але замість відгомону праці повітря несподівано пронизав дивний виск. Я ніколи досі не чув чогось такого жахливого. Чи то стогін, чи вереск пронизливо просвердлював тишу, щоб несподівано вщухнути за кілька секунд.

Я був паралізований. Стояв на березі, вдивляючись у чорні обриси шопи, і не годен був поворушитися, ніби там, усередині, між батьком і паном Каспаром сталося щось таке, чого я не міг навіть уявити. Врешті, за покликом неясного передчуття підійшов до шопи й тихо відхилив двері. Набачив крізь шпару постать пана Каспара в білому фартуху, поплямленому кров’ю. Він здіймав великий тесак, і коли я почув мого батька, який голосно сказав: «Ні-ні, це, мабуть, не так!» — сокира вдарила по чомусь м’якому, що лежало на столі, а тоді кров цвиркнула навсібіч, і пан Каспар, стираючи червоні плями з рук і з обличчя, сказав: «Так, звісно, мабуть, не все пішло як треба».

Вогонь буяв у великій грубі, що мала кілька залізних дверцят, батько підкидав у паливник грубі поліна, а пан Каспар відклав тесака і з ножем у руці розтинав тепер червоні й рожеві пласти м’яса, що висіли на гаках. Поряд, на дощаній підлозі, лежала свиняча голова. Розплющені очі кабанчика запитально вилуплювалися на мене, а обоє чоловіків виполіскували шматки м’яса у мидницях, деякі з них вкладали в кам’яні баняки, інші натирали якимсь порошком, по тому насаджували їх на залізний прут, котрий щезав у жерлі високої груби.

— Ми мусимо встигнути до ранку, — сказав пан Каспар, відкладаючи довгого й широкого ножа. — Яке щастя, що ви приїхали нині, бо моя жінка не виносить такого видовиська.

Батько полишив роботу на мить, витер руки й налив із кришталевої карафки, що стояла на поличці, рубінового плину. Він був темніший і густіший за кров, я бачив це крізь прочинені двері, коли вони перехиляли чарки.

— Ваша дружина така маломовна, — сказав батько, витираючи губи. — І має дивний акцент. Поморський, а все ж таки інший.

— Ви помітили це? — столяр знов узявся до роботи. — Ви таки помітили!

І поки батько відправив до грубки наступний рушт, пан Каспар почав говорити швидкими фразами, що вони сняться йому вночі, що він бачить їх немов наяву, як вони у своїх чорних каптурах переступають брами концтаборів, як вони в тих своїх чорних каптурах прямують просто до неба, і там, угорі, втворяються брами, й Господь Бог вітає їх з усміхом. Бо