Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

— До кого? — запитала вона.

— До пана Каспера, — усміхнувся батько. — Ми маємо до нього справу.

— Він не Каспер. Він Каспар, — сказала жінка.

— Ну, так, — батько переступав із ноги на ногу. — То ми маємо справу до пана Каспара.

Жінка глянула на нас підозріливо, а може, лише байдужливо, досить і того, що вона не сказала нічого більше, і ми й надалі стояли в густому нерухомому полудневому повітрі, як двоє прибульців з іншого світу.

— Я мушу переказати йому дещо, — сказав урешті батько. — Чи він вдома?

— Вдома? — обурилася жінка. — Ви мусити йти дорогою аж до ярмарку худоби. Він т а м! — і вона швидко відвернулася, залопотівши полами халата. Ніби ми цілковито перестали її цікавити. Завернула за ріг будинку і зникла десь поміж кущів.

— Ну, то ходімо, — почув я батькове зітхання. — Ми мусимо його знайти.

Проте порівняно до їзди в автобусі через понтонний міст на Віслі чи у відкритому вагоні вузькоколійки, що везла нас через дамби, канали й тополині шпалери, спритно перестрибуючи залізні містки та приховані шлюзи, порівняно до всього цього останній етап походу по круглий стіл здавався дорогою до чистилища. Ми брели по кісточки в брудному піску, з якого здіймалася густа курява, що роз’їдала горло. Вона осідала на губах і язиці, щипала в очі, скрипіла на зубах, а відпроваджували нас відбитки ратиць.

— Це вже недалеко, — мовив батько, — цією дорогою ганяють худобу.

Проте мені вже було однаково. Навіть вітряк із цурпалками крил, що стояв при дорозі, нікчемний, як покинуте знаряддя праці, не привабив моєї уваги. Щомиті ми оминали послід тварин і треба було дивитися під ноги, щоб не загрузнути в кінському або коров’ячому лайні. Було спекотно, і якби не батько, я, мабуть, завернув би назад.

Зрештою ми добулися до площі, на якій стояв будинок, схожий на бункер. Цементні стіни, зведені у формі квадрата, власне кажучи, не мали вікон, і лише під самим дахом, пласким, наче дошка, мелькотів рядок невеличких вогників. Жовта обшарпана вивіска провіщала, що ми стоїмо біля бару «Під Свинею». Усередині забігайлівки, холодної і морочливої, сиділи за кульгавими столиками кілька надвереджених чоловіків.

— Пива немає, — гукнув товстий бармен, — усе вже вижлуктали!

Звивисті смуги тютюнового диму з гострим запахом поту, сечі та прокислого алкоголю оповивали нас, немов імла. Батько пояснював барменові, кого ми шукаємо, а я приглядався до чоловічих облич. Вони були засмаглі, поорані зморшками і з однаковим виразом, який складно було окреслити — задивлені в невидиму точку.

Пан Каспар сидів у самому кутку бару, майже невидимий у напівмороці, й курив недогризок сигари. На його столику не було порожнього кухля, зате лежав папірець, по якому він водив хімічним олівцем, зоставляючи фіолетові риски. Батько нахилився, витяг із кишені аркушика, поклав його на стільницю, немов візитівку, і нашіптував пану Каспарові на вухо історію про стіл. При цьому він накреслював у повітрі вигадливі лінії, перетинав їх і поєднував, здіймався навшпиньки і присідав на лаві, а його співбесідник мовчки слухав, докурюючи сигару.

Коли ми вийшли надвір, ролі змінилися. Пан Каспар розповідав, тягнучи за собою кабанчика на мотузці, про нинішній ярмарок — невдалий, як і завжди, коли понаїдуть чиновники та ревізори. Саме тому пан Каспар не продав свиню і чекав у барі невідь-чого, може, кінця світу, а може, на ліпші часи, аж тут побачив нас і одразу відчув, що ми прийшли до нього.

Ми проминули спорожнілий вітряк, а пан Каспар провадив далі, мовляв, кілька днів тому йому снилися незнайомий чоловік і хлопчик, які стукали до його дверей і мали для нього гарну вістку. Це передчуття, що справдилося саме нині, створило йому чудовий настрій, бо що може бути ліпше, ніж спіткати людину в наші часи? Батько зиркав крадькома на годинник, час спливав невблаганно, а остання вузькоколійка відбувала через годину із сусіднього села.

— Не переймайтеся, — столяр ухопив батька за руку, — бо чим є наше життя супроти вічності? Короткою миттю, якоюсь піщинкою!

Батько не відповідав, а пан Каспар розгортав свою думку далі:

— У тій піщинці, хай яка вона мала та незначуща, приховано, проте, таємницю призначення. Бо куди ми йдемо? І звідки?

— Так, — похнюпив голову батько, — усе воно доволі таємниче. Проте, — завагався він за мить, — чи зробите ви нам той стіл? Для нас це дуже важливо.

Столяр заплутавсь у шворці і, мабуть, тому не відповів батькові одразу. Кабанчик жалібно кувікав, пан Каспар розмотував сплутані мотузки, а навколо нас підбивалася густа хмара куряви, що поволі осідала, вируючи у промінні пообіднього сонця. А за мить, уже перед будинком, між кущів смородини й густих заростей півонії, закипіло небувале пожвавлення. Жінка зі зморшкуватим лицем виносила з будинку тарелі та столові прибори, а пан Каспар, ніби не чув батькового запитання або забув про мету нашого візиту, розставляв плетені крісла навкруг кам’яного столика, і поки батько встиг іще щось сказати, приміром: «нам дуже прикро, але вже час їхати», — ми сиділи над бульйоном, у якому плавали великі золоті очка, і над відварним м’ясом, а коли з’їли і його, то пан Каспар приніс із пивнички дзбан, із якого наливав до товстих склянок ялівцеве пиво темної барви з міцним ароматним духом.

— Увесь секрет, — сказав він, підносячи склянку до очей, — у тому, щоб не вкинути тих кулечок забагато. І щоб зібрати їх у належний час, пізно вранці, коли вони вже встигли нагрітися на сонці й пустити сік.

Я дививсь, як батько цмулить довгими ковтками тьмяний напій і його обличчя, завжди серйозне та трохи похмуре, тепер роз’яснюється, випогоджується і променіє незвичним сяйвом. Тут-таки обоє почали снувати спогади. Батько розповідав, як приплив сорок п’ятого року до Ґданська по Віслі, на старому каяку, бо не мав жодних документів і боявся залізничних вокзалів і місцин, які контролювали совєтські патрулі. Натомість пан Каспар говорив про довгу подорож у залізничному вагоні, яка завершилася неподалік звідси, коли німецькі диверсанти підірвали колію, і довелося шукати якесь пристановище. Оповідав, як ішов через порожні села, де рипіли відчахнуті віконниці й відхилені двері, тихо ваблячи його: «Каспаре, сюди! Каспаре, заходь!». Проте він усе не міг зважитися, бо зоставив позаду найгарніше на світі місто, місто костелів і синагог, лагідних узгір’їв і соснових борів, що облямовують передмістя, місто його дитинства, юності й війни, яке опинилося тепер під більшовицькою владою.

— А це влада сатани, — пан Каспар замислився. — Країна