Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

хто може бути йому миліший, аніж вони, що обробляли тлусту землю в поті чола свого[22] і в любові, вони, що працьовито перекопували канали, будували шлюзи, ставили вітряки, співали псалмів і гімнів й ніколи, за жодних обставин, не бажали брати зброї до рук?

— Вони? — несміливо запитав батько, причиняючи дверцята грубки. А тоді пан Каспар тихо зітхнув і заговорив про менонітів, по яких не зосталося майже жодного сліду, і про дім, до якого він увійшов кільканадцять років тому, гадаючи, що він виявиться порожній, як і решта, проте таки помилився, бо на горищі, в найпотаємнішому куті й лише через два дні він угледів посвіт пари очей, і це були саме їхні очі, менонітські, останні на тій землі, і перші, які він побачив над річкою Туєю.

— Ага, — сказав мій батько, — тепер я розумію.

Окріп булькотів у баняку, столяр полоскав у мидниці вишурувані тельбухи, а над шопою, садом, річкою й каналами підбивався великий місяць. Я стояв у дверях, дивлячись на кришталеву карафку з рубіновим плином, на пласти м’яса, порозвішані на гаках, а пан Каспар по хвилині тиші вів свою розповідь далі: як він задивився в ті очі й одразу знав, що вони його розуміють, хоч іще впродовж довгих місяців не вмів їй пояснити, звідки саме він добирається і чому так довго їхав поїздом на захід. Він не зумів описати їй своє місто поміж узгір’їв і соснових борів, де костельні бані прозирають крізь хмари, бо вона, — тут пан Каспар відставив мидницю і потягнувся по мішок із гречкою, — бо вона знала лиш одне місто, до якого вони плавали човном на торговицю, геть інше — провадив він далі, — тоді спалене та зруйноване.

— Попри все, — сказав батько, притримуючи кишку, яку начиняв столяр, — руїни мали неймовірний вигляд. Коли я виплив каяком на Мотлаву й побачив їх здалеку, то подумав, що це місто на місяці.

Пан Каспар покивав головою, зав’язав кишку тонкою ворізкою і саме тоді, коли хотів щось відповісти, може, про руїни, а може, про останні менонітські очі, батько підвів голову й побачив мене у дверях шопи. І здивовано гукнув:

— Він досі не спить? Котра ж то година?

Проте пан Каспар заспокоїв його жестом, відставив мидницю, попросив батька припильнувати вогонь, бо ніщо так не псує копченину, як нерівномірний дим, і рушив через сад, відпроваджуючи мене стежиною до будинку.

— А стіл? — несміливо запитав я. — Що зі столом?

Пан Каспар відповів, що все буде гаразд і на все надійде відповідний час.

Далеко, з боку річки, заграла гармоніка. Кілька голосів хрипко заводили: «А ти мене пожалкуєш, а ти мене поцілуєш!».

— Це українці, — пояснив столяр, коли ми вже стояли навпроти веранди. — З другого берега річки. П’ють, співають, сумно їм. А ти знаєш, чому їм сумно? — запитав він несподівано.

Я не знав. Ми стояли навпроти будинку, дивлячись, як довгі тіні дерев влягаються на садових стежинах.

— Це через той місяць, — почув я голос пана Каспара. — Завжди, коли повня, українці з колгоспу п’ють і співають. Навіть узимку. А якось вони перейшли по кризі на наш берег і підпалили шопу. То було давно, десять років тому, — пан Каспар мовив чимраз тихіше, — тільки місяць здавався більшим, як завжди, коли лежить сніг.

Я хотів розповісти панові Каспару про наш стіл інакше, ніж батько, який напевно не згадав про братів Поляске із Заспи, але столяр швидко пішов, танучи між дерев наче тінь.

Жінка зі зморшкуватим лицем провела мене до кімнати в піддашші й показала розстелене ліжко. Проте мені анітрохи не баглося спати. Щойно я почув кроки на сходах, як підійшов до вікна й широко розчахнув його. Місяць був уже по той бік будинку, і його ряхтіння здавалося слабшим, однак дах шопи, дерева та ясну стрічку ріки з опалими плечима недобудованого мосту було видко, мов на долоні. Лише останки барки згубилися десь за закрутом серед татарського зілля й очерету. Українці розпалили на другому березі багаття. Я бачив їхні фігурки, котрі увихалися навколо світла, і шкодував, що не можу туди піти, бо їхня пісня, яку виконували сильні голоси під гармоніку, довга, протягла й напівзрозуміла, грізна й лагідна заразом, була навдивовижу привабливою.

І раптом я запрагнув дізнатися про все. Куди плине річка Туя? Де було місто пана Каспара? Чому меноніти не бажали носити зброю? Чи справді всі вони пішли до неба? Я геть забув про пана Поляске, маму та круглий стіл, по який ми їхали через понтонний міст над Віслою.

Коли я сів на ліжко, мій погляд упав на шафу з різьбленими ніжками. Я відчинив двері й серед чоловічих піджаків, сорочок, штанів і краваток, що, мабуть, належали панові Каспару, знайшов капелюха, якого не бачив ніколи досі, навіть на старих фотознімках. Він був чорний, із широчезними крисами, а його фетрові краї бгалися під пальцями м’яко й без опору. Я став навпроти дзеркала і бачив у невиразному мерехтінні відбиток свого обличчя, до якого ніколи не приглядався так уважно, як тепер, до обличчя, яке ховалось у затінку чорних крисів, до ледь помітних очей і губ, ніби розчинених у шліфованій амальгамі. Той капелюх ставав дедалі більший, а разом із ним ріс і я, аж урешті, коли вже став завбільшки з батька й широкий у плечах, як пан Каспар, я йшов через місячний сад до річки і ступав через дерев’яну кладку на палубу барки. Недобудований міст випростовував плечі, а я, стоячи за штурвалом, провадив корабель через закрути річки, відгалуження каналів, шлюзи й перепуски, аж урешті виплив у Мотлаву і, пробиваючись до Довгого Узбережжя серед стовписька щогл, труб і прапорців, просив українців розвантажити моє судно. Мішки із зерном, круглі сири, кошики, повні яблук і слив, діжки, в яких плавали рибини, штуки полотна, що пахтіли літом і травами, кількафунтові бочівки з маслом — усе це мандрувало з прилук на узбережжя. Українці заводили за роботою сумної, а я, хоч і не розумів усіх слів пісні, що в ній пан Потоцький, «сучий сину, запродав Польщу, Литву і всю Україну», слухав їх, мов знайому приспівку, у якій вчувалися непогамовні туга і гнів.

Чорнота капелюха, відображена в дзеркалі, набула врешті глибини й гостроти, коли я несподівано побачив пломінчик свічки, а над широкими крисами з’явилося зморшкувате жіноче обличчя. Вона стояла позаду мене з ліхтарем у руці, а поли її халата спадали аж до кісток, мов широка сукня. Лише за