Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

— … Засумуєш за другом, з яким розсталися п'ять-шість годин тому… — додаю я. — Якщо ви вже пішли за Симеоном у «Бразілію», можна було залишитися там або податися в якусь іншу забігайлівку… тим більше, що ви полюбляєте такі заклади. Та замість цього ви ще в обід вирушаєте аж за п'ять вулиць купувати горілку, чекаєте, поки звечоріє, приводите додому свого сусіда по кімнаті, знаючи, де й коли його можна розшукати, й пиячите з ним у тій кімнаті, яка вам остогидла, тільки для того, щоб послухати мелодію, що також уже сидить у вас у печінках. Чи не здається вам усе це трохи дивним?

— Не здається, — зневажливо кидає Спас. — І взагалі я не розумію ваших натяків, хоч здогадуюсь, до чого ви ведете.

— Щоб вам було зрозуміло, ходімо далі. Доки тривала ця дбайливо підготовлена гулянка?

— До другої години ночі… а може, і до третьої години… Точно не пам'ятаю. В таких випадках не стежиш за часом.

— Скільки душ досиділо до кінця гулянки?

— Стільки ж, скільки було й напочатку: я й Моньо.

— Моньо не спав?

— Ні, ми лягли разом.

— І ніхто з вас під час гулянки нікуди не виходив?

— Такого не було.

— Отже, тепер на вашому рахунку вже три лжесвідчення, — сухо констатую я.

Спас кидає на мене швидкий погляд, та відразу ж опускає очі. Він схрещує руки, щоб приховати в них дрож чи, може, просто заспокоїтись, перш ніж зробити наступний рух. Долоні в нього широкі й міцні, з, короткими пальцями й, певно, дуже швидко перетворюються на досить небезпечні кулаки. Нема сумніву, що в іншому місці й за інших обставин ця людина-біцепс неодмінно застосувала б свої кулаки проти такого співрозмовника, як я.

Людина-біцепс. Влаєв, звичайно, пишається тим, що належить до цієї породи: респектабельна поза, піратська нахабність у модерному варіанті — проти цього паскудного світу, де ніхто не подбав про те, щоб заздалегідь забезпечити тобі зручне місцечко; де всілякі телепні роз'їжджають на власних автомобілях, роблять екскурсії на Середземномор’я, а тобі відмовляють навіть у паспорті для поїздки н Югославію.

Людина-біцепс. Влаєв не замислюється над тим, що м язи не залишають слідів в історії. Навпаки, він, мабуть, пишається тим, що в наш вік, коли люди дедалі більше цікавляться не м'язами, а інтелектом, бо саме інтелекти роблять революції та епохальні відкриття, він, людина-біцепс, і далі сповідає культ грубої фізичної сили, бо вона допомагає йому зігнати свою злість на життя на якійсь випадковій особі.

Можливо, була б цікаво простежити, звідки береться ця злість, де приховані її джерела. Та, на жаль, у мене немає часу для психоаналізів. Тому я знову переходжу до фактів:

— Вся ця історія з гулянкою, Влаєв, не випадкова. Ви це добре знаєте. Я спробував вам довести, що чимало з цього відомо й мені. Для вас та гулянка була необхідна, щоб при нагоді можна було довести, ніби протягом тієї ночі ви нікуди не виходили зі своєї квартири.

— Що ж тут доводити — це й так очевидно.

— Зовсім не «очевидно». Більше того — це брехня.

— Це ваша особиста думка, — презирливо кидає Спас. — Я не збираюсь сперечатися. Факти в наявності.

— На щастя, так. Але вони зовсім не такі, якими ви хочете їх бачити. Факт номер один: гулянка була організована навмисно, і ваша заява про подаровану вам горілку виявилася чистісінькою брехнею. Факт номер два: Симеон знепритомнів або заснув ще далеко до півночі…

— Симеон сидів до кінця!

— Так, але всупереч інструкціям, які ви йому дали, він підтвердив зовсім протилежне.

— Невже ви повірите п'яній людині?

— Не забувайте, що ця п'яна людина — єдиний можливий свідок при захисті вашого алібі…

— Мого алібі?

— А ви що ж думаєте? Що я покликав вас сюди точити ляси? Кожне ваше лжесвідчення збільшує підозру, що й ви брали участь у вбивстві Асенова.

На Спасовому обличчі поступово з'являється вираз збентеження, його очі нерухомо дивляться на кут столу. Мені здається, що він навіть перестав слухати мене. Але саме зараз йому необхідно слухати. Перебороти порожнечу, яка заполонила йому голову, пригадати наступний можливий варіант захисту й слухати далі.

Я виймаю зім'яту, майже порожню пачку «Сонця» й закурюю.

— Чи можна й мені закурити? — запитує Спас, підкоряючись умовному рефлексові, коли побачив, як димить сигарета.

— Після того, як закінчимо. Тут не курять.

— Але ж ви курите! — задерикувато заперечує молодик.

— Бо я тут сиджу цілий день, а ви лише дві години. Стільки ж, як у кіно. Уявіть собі, що ви в кіно.

— Ви хочете сказати, що мені можна «йти в кіно»? — починає так само задерикувато Влаєв.

— Це вам видніше. А тепер ближче до справи…

— Та зачекайте! Квартирант із сусідньої кімнати може підтвердити…

— Що він може підтвердити? Що у вас грало радіо? Але ж радіо може грати і за вашої відсутності. Увімкніть — і воно гратиме. І хіба не красномовний той факт, що близько дванадцятої години ви перемкнули приймач зі станції «Радіо Софія» на хвилю іноземної станції, яка працює далеко за північ?

— Що ж тут такого? Ми хотіли послухати танцювальну музику, от і перемкнули.

— Але ж саме тоді «Радіо Софія» почало передавати танцювальну музику. До цього ви слухали Софію близько трьох годин, а як тільки почалася танцювальна музика, перемкнули приймач на іншу хвилю.

— Коли б знати, що ви так усе повернете, я б не перемикав.

— Знову неправда. За будь-яких обставин ви мусили б перемкнути приймач,