Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

— Тут нема чого вгадувати, — пробурмотів Калле і взяв свого капелюха.

Коли я заглянув до спальні, Карін уже засинала, і я, щоб дати їй відпочити, хотів був обережно причинити двері. Але в цю мить вона розплющила очі.

— Юхане, — сонно усміхнулась вона, — посидь іще. Я тут лежу, як принесене в жертву ягня, і нічого не спроможна робити, навіть приготувати тобі чай. Заварка в мене на кухні. Може, вип'єш чашечку?

— Ні, дякую. Стільки клопоту та пригод цими днями, що я втратив апетит. І це тільки мені на користь. — Я поплескав себе по череву.

— Чоловіки повинні мати поважний вигляд.

— Ну, дякую, — сказав я, сідаючи на краєчок ліжка. — Але мені тут незрозуміле одне.

— Про що ти?

— Ясно, ти тут ні до чого, йдеться про твої папери. Чи в тих документах щось настільки цінне або небезпечне, щоб іти на такий ризик? Ну, а якби ти обернулась і побачила незваного гостя? Чи якби він ударив надто сильно? Це було б убивство.

— Але він мене не вбив. І я тут. Тепла й жива, ніжна й беззахисна. Наче ягня перед принесенням у жертву.

— Ягня? Я сказав би, кізка.

— Кізка? Це що, комплімент?

— Майже. Ти, звичайно читала, як полюють у Індії. А знаєш, як там заманюють володаря джунглів, смугастого вбивцю?

— Ні, не знаю.

— Споруджують поміст, досить високо над землею. Потім беруть козенятко і ввечері, перед сходом місяця, лишають його, зв'язане, на галявині. А сам мисливець розташовується на помості, зі штуцером у руках та солідною порцією джину з тоніком. Світить місяць, джунглі сповнені таємничих звуків і шерехів. Самотнє козенятко жалібно плаче за своїми мамою й татом. За затишним хлівчиком, де воно звичайно спить. А десь у темряві, в бамбукових заростях, чигає смугастий убивця, тигр-людожер, який тримає під страхом усю округу. І ось він скрадається в місячному світлі, повільно, обережно, потім присідає і стрибком кидається на козенятко, яке зойкає передсмертним криком.

— Іноді в мене таке відчуття, ніби ти досі не вийшов із дитячих уявлень. То перевдягнені індіанці, а тепер мисливці на тигрів у джунглях.

— Не перебивай мене! Отож тигр стрибає, а я зводжу свій штуцер, ретельно прицілююсь. Гримить постріл, гуркіт прокочується джунглями, лякаючи нічних птахів, шумить у гіллі дерев. Прокидаються з криком мавпи. А він лежить на землі. Володар джунглів. Убитий наповал. А ти усміхаєшся мені знизу — очі твої зволожені, а губи тремтять. Відчуваєш мою близькість у місячному сяйві.

— То хто ж із нас дістав по черепу? — засміялася Карін. — Ну годі, у мене від сміху розболілася голова.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — сказав я вже серйозніше. — Бо ти й була отим козенятком, залишеним на галявині. З усіма своїми паперами. А завтра у вас важлива нарада, еге ж? З приводу бюджету та видатків. Між іншим, Віра Перссон розкриває всі свої бухгалтерські книги, і переглядатимуть як особисті фонди Андерса, так і все інше, безпосередньо пов'язане з фінансами. Так?

Вона кивнула.

— Ти думаєш, хтось із наших друзів замішаний у фінансових махінаціях?

— Дуже цікаве питання, бо ж усі тут так чи так пов'язані з грішми. У Андерса — його фонди, Грета відповідав за виїзну виставку, яка пройшла досить успішно. На неї пішло багато коштів, але й прибуток чималий. Навіть Діка використали. Він продає в кіоску біля виходу листівки з репродукціями. Отож тільки Мугенсові Анду та Бенгтові нема чого боятись ревізії.

— Не зовсім так. Мугенс — шеф відділу інформації, і через його руки проходить багато грошей, призначених на афіші й каталоги. А в Бенгта — преміальні фонди для молодих художників.

— А хіба не всі фінансові питання вирішує Віра Перссон?

— Загалом, так. Якщо всіх формальностей дотримано, — підписи й таке інше, — Віра видає гроші, скажімо, на купівлю картини. Але, власне, вона ніколи потім не цікавиться, чи справді ту картину куплено й доставлено.

— Може, все пояснюється аж надто просто, і весь цирк влаштовано для того, щоб приховати розтрату? Ми про це, звісно, довідаємось. Я тепер ненадовго поміняюся з тобою ролями. Виконаю свій коронний номер із перевтіленням. З мисливця на козенятко.

— Ти з'їхав з глузду!

— Не настільки, як тобі здається. Ми поміняємося місцями. Бо той, кому будь-що треба добратися до твоїх паперів, злякався. Вдарив тебе по голові, але почув мою ходу і зник. І якщо він не взяв того, по що приходив, то має повернутися цієї ж таки ночі, коли все заспокоїться. Коли коридорами не бігатимуть поліцейські та сторожі. Одне слово, коли всі прохолонуть.

— Не хочеш же ти сказати… — Вона затнулася.

— Так, саме це я й маю на увазі. Я перевтілюсь у козенятко, але водночас залишусь і мисливцем. Заховаюся за твоєю канапою і чекатиму тигра.

— Але в тебе немає штуцера.

— Немає, однак у музеї є сторожі, і, коли я закричу та почну кликати на допомогу, вони негайно примчать.

— Якщо встигнуть. Хоч би хто він був, він піде на все. Зваж на це.

— Або вона. Ти недооцінюєш слабку стать. А тепер я приготую собі кілька бутербродів, ніч може бути довгою. А як щось і станеться, я завжди зможу подзвонити в поліцію.

І тільки вже на кухні я згадав, що телефон несправний. Обірвано шнур.

Через півгодини з ключами Карін у руці я стояв перед дверима з тильного боку музею. Темні вікна дивилися так само непривітно, з високого дерева позад мене пролунав невдоволений крик якогось птаха, схожий на крик сови. І більше ані звуку, цілковита тиша. Мовчання і пітьма. Кілька галок прокинулись на дереві, посварилися за місце і знову затихли.