Йон Колфер - Список бажань

Лоурі й сам так думав. Він марнував рештки того, що залишилось від цього дівчатка. Задля чого? Заради дитячих спогадів. Заради якоїсь пісеньки. Меґ мала рацію. Він таки старий дурень.

— Гаразд, — подумав він. — Зробімо це тут.

— Нарешті. Нарешті ти ввімкнув свій мозок.

Вона повернулася Макколовою спиною до вітру і зіперлася на огорожу. Потойбіч скеля уривалася до моря. Меґ треба туди, перелізти на той бік.

— Пам’ятай, — нагадав їй Лоурі, — коли що — ти можеш літати. А я ні. Ще ні.

— Не спокушай мене, — кинула вона, вилазячи на огорожу. Вхопившись однією рукою за її верхів’я, вона помалесеньку спускалася на уступ скелі. Хвилі з гуркотом били в стрімку бескиду, спадаючи на Меґ важезною вагою. То було жахливо.

Меґ вдихнула на повні груди, назбируючи в роті чималенький згусток слини.

— От ми-и пийфли, — промимрила вона з повним ротом рідини і плюнула. Простісінько на Макколові суперові черевики за 250 євро. І чому ніколи нічого не виходить з першого разу?

— Ну? — загарчав Ригачка. — Ти щось бачиш?

— Помовч! — гарикнула голограма. — Я сканую.

Мотоцикл стояв побіля екскурсійного бюро. Від електричних розрядів з атмосфери Гопову систему трохи глючило. Блискавки раз у раз створювали зайві шуми для його радарів. Гоп перемкнувся на ультрафіолет.

— Онде! — вигукнув він переможно. — На уступі!

Ригаччине собаче нічне бачення вихопило їх миттєво. На самому краєчку скелі.

— Раз плюнути, — прогарчав він, шарахнувши з мотоциклом простісінько на ланцюг, що перекривав вхід до скель.

Просто смішно, що ти ніколи не можеш плюнути так, як хочеш, саме тоді, коли це тобі потрібно. Смішно, тільки якщо ти не висиш на висоті ста метрів головою донизу, не знаючи, чи збереш свої кісточки.

Меґ харкнула щосили, викликавши в уяві усі смердючі цигарки, які Лоурі встиг скурити за своє життя. Безперечно, вони мали б відгукнутись добрячою порцією слизу в горлі. Та ба, нічого. Сухо. Геть усе пересохло. Кожна зайва краплинка рідини вийшла крізь шкіру з потом.

— Неправда! — гукнула Меґ у бурю.

Ніби погоджуючись, природа вдарила блискавкою простісінько в них перед носом, обсипавши їх грудками землі.

Ухиляючись від того осипу, Меґ унизу, під Макколовим ліктем, побачила Франко. На мотоциклі. Він їхав по неї.

— О… — почала була дівчинка й не доказала, щойно зрозуміла, що то воно є.

Ригачці саме минуло шістнадцять, коли він підірвався на газовому бакові. Шістнадцять. Саме той вік, щоб отримати права на водіння мотоцикла. Ригачка так і запланував собі. Вдертися до Макколового помешкання. Збути вкрадене. Придбати мотоцикла. І ганяти собі разом із Пляциком. Кльово.

На щастя Меґ, цей план так ніколи й не здійснився. Бо якби з Ригачки був досвідчений водій, то він нізащо б не наважився перестрибувати огорожу на мотоциклі. Він би просто проїхав крізь неї. Це саме той випадок, коли кожен, хто спостерігав це надреальне видовище, заверещав би чи завив так голосно, що луна пішла б через Мамині скелі.

Та Ригачка, лише втретє сидячи на мотоциклі, вирішив, що він справить незабутнє враження, перекинувши переднє колесо через огорожу і потягши за ним решту мотоцикла. Е ні, котику, сказав би Івел Нівел.[16] Для таких витівок мусиш мати трамплін. Та в Ригачки трампліна не було.

Мотоцикл зачепився за ланцюг, ревучи, мов звір, що вскочив у пастку. Фрáнкове тіло перекинуло через паркан і гепнуло згори — на груди Лоурі. Усіх чотирьох по болоті, розмитому дощем, понесло до самісінького краєчку скелі.

Меґ і Ригачка пропекли одне одного очима. Звісно, йдеться не про романтичні почуття.

— Тобі кінець, Фінн! — загарчав собачий гібрид. — Ти повертаєшся зі мною!

Меґ скривилася: Фрáнкові пальці вчепились у Макколове обличчя. Фрáнків мордопис був так близько, що дівчинці навіть здалося, ніби вона й не помирала.

— Геть! — вигукнула Меґ. — Дай мені спокій!

— Геть! — передражнив Ригачка. — Дай мені спокій! Ну й зануда з тебе!

Макколове серце билося так швидко, як миготять шпиці у велосипедному колесі. Лоуреве дихання слабшало. Перед очима стрибали цятки. З’явився біль. Біль, що віддавав червоним.

— Іди ж! — прохрипіла Меґ.

Лоурі не мав сили навіть відповісти.

— Іди! Я його затримаю!

— Що?

— Іди й плюнь зі скелі. Тоді ми перемогли!

Лоурі згідливо кивнув, усередині самого себе, всередині свого черепа. Меґ мала рацію. Єдиний спосіб знешкодити тих двох — здійснити останнє бажання.

Меґ визволилась із Лоурі і вчепилась у Фрáнкову горлянку. Сліз тепер не було. Сама рішучість. Не заради себе, заради товариша.

— Ми ще можемо плюнути! — гарикнула вона, вганяючись кожним атомом своєї снаги в Ригаччину горлянку. — А ви? Уже не можете? Лоурі треба тільки доповзти до краю скелі — і ми виграли. Здогадуєшся, що це означає?

Ригаччині очі вирячилися з люті. Ні, не може бути. Він гарячково шукав соку у Фрáнковому черепі, хоча б краплинку. Але там нічого не було. Ані ріски. Він пручався й бився з останніх сил. Енергії не залишилося. Він — привид,