Йон Колфер - Список бажань

Три години й нескінченні поштівкові містечка — і врешті-решт вони приїхали. Мамині скелі. Зачинено. Принаймні так було написано на вивісці.

— Зачинено? — не втямила Меґ. — Як можна зачинити скелю?

Лоурі вказав на ланцюг перед в’їздом на стоянку:

— Отако.

У цьому щось було, їй-богу. Дощик перетворився на зливу, а вітер перехиляв машину набік. Грозові хмари лякали блискавками. Позитивні й негативні заряди ладилися до потужної розрядки.

— Гмм, — муркнув Лоурі.

Раптовий порив вітру на цих скелях міг скинути людину вниз, у прірву. Не кажучи вже про те, що, стоячи на плато, можна обернутись на справжнісінький громовідвід.

Меґ прочитала думки, що облягали Макколову голову.

— Маєш рацію, — сказала вона. — Нам доведеться здатись.

Лоурі відчинив плечем дверцята машини.

— Здаватись? Ніколи. А вже й поготів не сьогодні.

І рушив у бурю.

Святий Петро намагався прогнати від себе настирливу думку. Зосередься на чомусь іншому, казав він сам собі. На столі, на отих небачених птахах, на величі тунелю врешті-решт. Чи на будь-чому іншому, що ти й так бачиш останні дві тисячі років.

Заборонено, суворо заборонено втручатись. О, як солодко було б вирвати душу з Вуликових зубів! Звичайно, його диявольський двійник щось там казав про звільнення. Він зчинить веремію. І якщо дівчинка заслуговує на співбесіду в Раю, то й мусить її отримати.

Але про таке не було чого й думати. Втручання не розглядалось узагалі. Щоразу, тільки-но встрягав дух, усе йшло шкереберть. Ангели і смертні. Олія і вода. Те, що не змішується.

Усе могло бути інакше, якби Вельзевул надіслав Ловця душ. Тоді він більше не робив би йому послуг. Кожен заслуговує на рятівний постріл у відповідь. Навіть Сам Господь із цим погоджується. Кожен горобчик на гілці… тощо.

Мабуть, запевняв себе Петро, Вельзевул як демон надіслав когось, щоб повернути душу цієї ірландської дівчинки. У такому разі його святий обов’язок — надіслати когось на розвідку в тунель. Лише аби дізнатися, що відбувається.

Непереконливий доказ, саме так. Але Петро вже почав трохи нудьгувати. І не диво: просидіти дві тисячі років на цьому мармуровому стільці!

Мамині скелі — видовище не для легкодухих, навіть якщо тобі доводилося подорожувати в тунелі. Вони височіють над океаном. Широчезні брили сірого каміння, розкидані по найнедоступнішому узбережжі Ірландії, утворюючи ніби підкову. Неважко уявити, що ці скелі вигризло якесь велетенське доісторичне морське чудовисько.

Лоурева кепка тріпотіла, а хисткі старечі коліна підгиналися од вітру. Дощ заливав очі, затуманюючи зір і розмиваючи обриси скель.

— Ну ж бо! — Старий перекрикував гримотіння хвиль. — Доки я не зневірився.

Попереду, на самому вершечку скелі, височіла кругла вежа. Чудовий спостережний пункт.

— Отже, на самісінький вершечок?

Лоурі кивнув головою.

— Куплет двадцять другий. На самісінький.

Меґ вереснула, залазячи до Макколової голови востаннє. Продиратись усередину було важко. Украй важко. Так, наче видираєшся вгору по слизькій багнюці.

— Ти вже на місці? — запитав Лоурі.

Зловтішне запитання. Він мав був відчути її враз. Її молоду силу і снагу. Виходить, сили у неї залишилось десь стільки, як і в нього.

Меґ поворушила старечими пальцями.

— Так, я тут. Тобто майже. Не тікай, будь при тямі. Доведеться видиратися на скелю нам обом.

Вони пірнули у вітер усією Макколовою вагою. Лоурі, старий парубок, важив так само мало, як мішок пір’я. З такою вагою він придався б радше на роль планера, аніж на роль гирі. Вітер мало не вмирав зо сміху.

Та вони йшли, спершу пригинцем, далі навкарачки. Меґ розтулила була рота, щоб поскаржитись, та вітер, скориставшись такою нагодою, жбурнув струмінь стиснутого повітря по стравоходу, додавши ще й жменьку сухого листя. Меґ більше не розтуляла рота.

Фрáнкове тіло було лише шкаралупою в цій виставі. Ригачка висмоктував його соки на повну потугу: так швидко, як тільки спромагалася кора його напівсобачого головного мозку.

— Кльово… — По Ригаччиній віртуальній щелепі спливала помаранчева рідина.

— Варто переглянути швидкість, з якою ти рухаєшся, — мовив Гоп, безсило теліпаючись позаду золотокрилої хонди. — Збережи трохи енергії для фізичного насильства. Ми маємо заподіяти каліцтво, коли дістанемось мети.

— Угу, скидається на те, що я мушу вимкнути тебе. От і збережемо трохи енергії.

Гоп засміявся.

— Вимкнути мене! А тебе залишимо на чолі місії! Все одно що просити бабуїна запрограмувати відеомагнітофон.

Це скидалось на образу, та Ригачка не гаяв часу на розмірковування. У нього було обмаль енергії. Франкова снага втрачалася швидко. Зараз вона більше скидалась на потічок, ніж на джерело. Так ніби висмоктуєш останню краплинку кока-коли крізь трубочку. Повні дрова.

Меґ глянула вгору — подивитися, як високо вони піднялися.

— Не вірю своїм очам! — простогнала вона. — Ми вже так далеко!

Меґ знала, що то неправда, що то їй лише здається, але вона не могла зневірюватись. Дощ просто-таки гамселив по них. Краплини, великі, як горох, шкварили по Макколовій лисині. Його серце жбухало з грудей, мов пара з праски, його руки й ноги мліли, бо кровопостачання час від часу припинялося. Меґ улила в нього всю свою снагу. Всю до останнього грама. Але і її було мало. Занадто мало.

— Слухай, Лоурі! — протуркотіла вона. — Зробімо це тут! Адже не так вже й важливо, де саме. Це ж не Сессі. Це скеля. Просто плюнь отут і гайда