Йон Колфер - Список бажань

Пляцик вдоволено гигикнув. Шуліцейський. Дотепно і круто. Яка гра слів!

Франко не сміявся.

— Забирайся зі свого мотика! — гаркнув він, дощ і слина стікали цівками з його підборіддя.

Слина мала б насторожити Пляцика, та він був аж надто заклопотаний тим, щоб здаватися крутим чуваком.

— Що ти сказав, Франко?

Істота, що скидалася на сусіда, вишкірилась — так, так, саме вишкірилась.

— Я не Франко. І забирайся з мотика, я сказав!

Пляцик зітхнув. Він дав цьому пацикові шанс. Чікі-пакі і все таке. І що йому залишалося тепер робити, окрім як урізати кілька запотиличників?

— Слухай, Келлі… — почав був Пляцик, ударивши черевиком по стійці. — А-а-а-а-й-и-и! — устиг він додати. Хоча, власне, це й не слова. Пляцик заверещав своє “А-а-а-а-й-и-и!” через те, що Франко по-звірячому вкусив його за зап’ясток. Просто вхопив шкіру між зуби і тяг доти, доки чималенький клапоть не відірвався.

Пляцик упав на асфальт, звиваючись і приказуючи щось собі під ніс. Він побував не в одній п’яній бійці, але це! Це було щось інше. Щось звіряче.

— Засп-покойся, Франко, — затинався Пляцик, притискаючи поранену руку до грудей. — Що таке?

— Нічого, — прогарчав той. — Мені потрібен твій мотик.

Пляцик розтулив був рота — щось сказати, як помітив цівочку крові, що стікала з кутика Франкового рота.

— Окей, бери. Бери.

Ригачка кивнув головою, задоволений з того жаху, який він викликав.

— Ага, і ще, — сказав Ригачка, виплюнувши з рота шматок шкіри.

— Так, так. Щось іще? Усе, що хочеш.

Ригачка схопив рукав Пляцикової куртинки.

— Твій одяг. Скидай.

Фліта, тунельного кліща, викликали нагору на перегляд справи. Він почувався дуже невпевнено, сидячи перед самим Святим Петром, дурнувато усміхаючись і начепивши ганчірочку, геть брудну від сажі, на причинне місце.

— Отож, — розмірковував Петро, виводячи Флітів файл на монітор. — Скажи мені, що ти змінився.

Фліт жваво закивав головою.

— Фліт змінитися. Дуже змінитися. Я всередині не цей.

Петро зітхнув.

— Не відчуваю, Фліте. Переконай мене.

Дехто казав потайки, ніби Святий Петро просидів забагато часу за монітором, споглядаючи ток-шоу земних істот, і тепер почав бавитись у соціолога-любителя.

— Фліт працюватеньки тяжко. Увесь час. Працюватеньки, працюватеньки, працюватеньки. Ніколи не зупинятись, щоб випити камінців, як Кренк чи інші кліщі.

— Угу. Ти каєшся, Фліте? Чи ти шкодуєш, що вчинив злочини?

Фліт вичавив з куточка ока зеленувато-блакитну сльозу.

— О, так. Каятись кожною кісточкою. Плакати повен час. Коли не працюватеньки, працюватеньки, працюватеньки. Бідолахи, бідолахи, бідолахи. Як тільки Фліт могти брати їхні кошти? Поганий Фліт, поганий!

Фліт ляснув себе по руці, щоб показати, як кається. Проте вдарив не дуже.

— Гмм, — мовив Петро непевно. — Здається, ти назбирав повні кошики. Та перед тим, як я подарую тобі дозвіл на вічне блаженство, відповіси мені ще на одне запитання. — І перехилився через стіл, аж доки не зіткнувся з кліщем ніс до носа. — Але пам’ятай: брехати не можна. Довічне розжалування.

У горлі тунельного кліща аж заходив борлак.

— Фліт пам’ятати. Не брехати.

Петро відкинувся назад.

— Гаразд. Якби ти опинився перед ворітьми і їх не стерегли б, чи ти пройшов би крізь них, доки ніхто не бачить?

Фліт викручував свої кістляві пальці. Він не може брехати. Петро побачить брехню в кожній клітиночці його блакитного тіла.

— Так, — вигукнув він страдницьки. — Фліт заходити. Взяти і заходити. Таляп, таляп, таляп. Правда, правда, правда. Зле, але правда.

Петрове обличчя залишалося незворушним. Кам’яним.

— Гмм, — сказав він, простягаючи руку до кнопки з написом “Лімб”. — Навіть не знаю. Так близько до бажаного. Окей, ти сказав правду, але правда була зла. Хіба що ти коли-небудь допоміг комусь. Безкорисливо.

Фліт напружив свою порожню голову. Хіба він допомагав кому з часу останньої співбесіди? Він був у тунелі. Ніхто, кому потрібна була допомога, ніби й не зупинявся. Фліт мало не захлинувся повітрям. Ніхто, окрім…

— Святенький брамнику, — ляпнув він, — не натискати на кнопку, не тиснути. Фліт допомагати. Фліт допомагати дівчинці.

Щось у словах тунельного кліща зупинило Петрову руку.

— Фліт допоміг якій дівчинці?

Пежо мчало на захід, гуркочучи через країну кілометр за кілометром. За межами обтічних автомобільних форм, у небі, природа наробила трохи розгардіяшу. Викликаючи дощ із череватих хмар і кидаючи блискавки під хмари. Справжнісіньке сентиментальне кіно.

Пасажири багато не говорили. Кінець насувався, так чи інак. Вони обоє це знали. Загадкою було лише те, хто з них перший полетить у тунель. І коли дістанеться розвилки, то полетить угору чи вниз?..

Макколове серце добивало останні удари. Він відчував, як воно перестає працювати, борючись за кожен наступний викид крові. Пігулки вже не допомагали. Кожен вдих міг бути останнім. Лоурі почувався щораз гірше. Тепер, коли він знову народився на світ. Тепер, коли йому було що втрачати.

Меґ почувалася так, ніби мала бути десь інде іще. Десь, де все в голубому світлі. Тунель пульсував у її жилах. Їй залишилось якихось кілька годин. А може, кілька хвилин.

Їм треба було проїхати всю Ірландію, щоб дістатись Маминих скель. Кожен американець скаже, що долає відстані куди більші. Попри всю різницю в географії, подорож видавалася довгою. Особливо з огляду на дві бідолашні душі, що кружляли в авто, наче