Йон Колфер - Список бажань
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лоурі повз по багнюці. Біль здолав ноги, і старий не міг підвестися. Океан ревів так гучно, що калатання старечого серця губилося у тому ревищі. Та пульсувало ще якесь биття. Щораз ближче й ближче. Воно було блакитним. Ще кілька сантиметрів. А тоді можна й померти, цілком щасливим.
Гоп безсило спостерігав усе, що відбувалося. Він не міг нічого вдіяти. Той придурок витратив усю енергію, а ти тепер безпорадно звисай поруч. У голограми не зосталося фізичної снаги… ото хіба що бачення.
Темній силі лишався останній шанс. Остання надія, і вона мала спрацювати. Гоп задзижчав і скерував свій цифровий спектрометр туди, де лежав Лоурі. Лише один клік — і він з’явиться на частоті цього старого. Гоп витягнув усі свої розсувні елементи, скривився і натиснув на кнопку.
Лоурі поглянув угору. Дрібна істота літала перед ним. Він знав, вона була небезпечна. Якісь лихі пристрої стирчали з її тіла, а з ока струмував зелений промінь. Макколове серце забилося ще частіше. Занадто часто. Зупинка!
Гоп під’єднався, Меґ знала напевне. Меґ відчула, як Лоурі вмирає.
— Ні! — заверещала вона, рештки її енергії танули без вороття.
Ригачка також умирав, але вмирав із посмішкою на вустах.
— До зустрічі, — посміхався він. — До зустрічі невдовзі.
Над їхніми головами прочинився тунель, вистромившись, наче трубочка у велетенській пляшці кока-коли. Він затягував їх із неймовірною потугою.
Меґ поповзла до Маккола; вона покликала його, та Лоурі вже не чув. Його тіло саме прощалося з душею. Живий був тільки мозок, та й то ненадовго.
Гоп продзижчав поруч.
— З тобою добре працювати, — проказав він. — Може, гратимемо в одній команді, коли вже я заземлився в це лайно?
Меґ не чула його. Вона бачила тільки, як її сльози падають на тіло єдиного чоловіка, який дбав про неї. Все, кінець. Кінець усьому. Вона програла. Знову.
* * *Фліт звисав із тунельного отвору, як і було наказано. Все просто. Одна послуга Петрові — і він у раю. Жодна душа не повинна знати. Така умова.
Він бачив усе. Скелю й бурю, і ту істоту на мотоциклі. Надзвичайно захопливо. Саме так усе й буває в телевізорі.
А тоді їхня життєва снага скінчилась, і тунель затягнув їх у себе. Поряд пролетів Ригачка, слина скрапувала з його ошкіреної пащі.
— Гарний день сьогодні, — ввічливо мовив Фліт.
— Гар-р, — відповів Ригачка нерішуче.
А тоді з’явилася дівчинка. Вона не дивилась на кліща, думками й досі чіпляючись за землю. Але вона мусила відпустити себе, інакше її душа ніколи не знайде спокою.
— Дівчатко-дівчинко, — загукав Фліт, наче лицар у срібному обладунку.
Меґ повільно обернулася, її обличчя було геть заплакане.
— Фліт? — мовила вона невпевнено.
— Так, дівчатко-дівчинко. Флітик-Флітик-Фліт. Дівчатко пам’ятати камінці?
Меґ наморщилась:
— Камінці?
— Так. Дівчатко не розуміти прості щирі слова? Камінці. У кишені. Блакитні камінці.
І враз Меґ пригадала. Камінці. Фліт дав їй два блакитні камінчики, ще коли вони вперше побачились. Камінчики життя. Дуже-батареї, як він назвав їх. Вона тоді не зрозуміла, але зараз…
Вона застромила руку в кишеню. Камінці все ще тут. Блакитно-сріблясті. Жевріють і печуть. Щойно Меґ доторкнулася до них, як снага повернулась до неї. Тунель відступив, його пульсування у венах послабшало. І Меґ полетіла назад до старого чоловіка, що розпластався на землі.
Страшно навіть подумати, Лоурі виглядав жалюгідно. Дощ зіпсував увесь його новий одяг, а по щоці стікала цівочка болота. Він не дихав. Проте Меґ помітила спалах. Помаранчевий спалах за правим очним яблуком.
Меґ поклала один камінець йому на чоло, і той розтанув, як лід на сковороді. Наслідки не забарились. Макколові очі враз широко розплющилися, і він удихнув повітря на повні груди, наче нирець за губками.
— Меґ? — Він удихав краплі дощу. — Я?..
— Ні, — відповіла його помічниця, — ти живий. Тільки не знаю, як надовго. Але що живий, то напевно.
Лоурі виплюнув землю й черв’яків.
— А ті… інші істоти?
— На щастя, здається, померли.
— А ти?
Меґ знизала плечима.
— Не знаю. У мене є ще один камінець, тому я можу тут трішечки побути. Якщо не заперечуєш.
Лоурі кволо усміхнувся.
— Звичайно, було б добре. Хто ще витримає мій стогін?
На цьому можна було б поставити крапку. Все обернулося для всіх щасливо. Для всіх, крім Франко. Він лежав нерухомий. Ще не мертвий, проте відтепер він і не житиме по-справжньому. Ніхто не заслуговує на таку долю.
Меґ подивилася на Лоурі. Вони обоє знали, що треба зробити.
— Прощавай, — сказав Лоурі просто.
— Па-па, — пробелькотіла Меґ. Вона мусила розпрощатися швидко, а то не розпрощається.
Камінець ввійшов у Фрáнкове чоло, змиваючи геть роки. В очах знову засвітилося життя. Він знову був самим собою, але іншим собою.
Меґ узяла в руки голову свого вітчима.
— Він тобі показав, на що це схоже? — запитала вона.
Франко ствердно кивнув, жах пекла ще не стерся з його пам’яті.
— Добре. Не забувай же.
Вітчим похитав головою. Навіть якби й хотів, він би не зміг забути. Здається, життя змінювалося.
Звичайно, віддати камінець своєму нестерпному вітчимові було справою найчистішого добра. Спалах лагідного білого світла підхопив Меґ і легенько поніс до початку тунелю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Список бажань», після закриття браузера.