Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

бачивши, що дужий поконує кволого, коли сам я не можу нічим йому зарадити! І ось, повернувшись, я вгледів, що переміг кволий, — і переміг сам, власною силою!

Де ще один доказ втішного вчення, що добрість — непереможна життєва засада, яку ми, люди, часто на превелику силу втілюємо в плоть і кров. Яку дивовижну приховану снагу мала та невеличка, щира жінка, щоб, відкинувши чужу допомогу, самій стати на смертельний двобій з брутальним п’яним велетнем, не маючи іншої зброї, крім свого кохання й безмовних страждань! І як їй пощастило перемогти його, приборкати його сліпу невгамовну силу і спрямувати її на боротьбу з камінням, що з нього вони серед пустища спорудили собі гарну хатину? Як сталося, що кожний удар по голові сердешної жінки, кожна стлумлена скарга, кожна невимовлена думка впали тягарем на Енокову голову і, гнучи його дедалі нижче, поставили на коліна й змусили визнати себе переможеним? Яким чином кволій істоті пощастило присилувати дужого схилити перед собою голову, поки що нерозв’язана загадка.

І яка безсмертна тема для письменника, що має багату уяву, — спробувати колись розгадати цю загадку!

Рай
І

Просто коло східного спаду вересового пустища, за добрих півмилі від берега, в заглибині гірського плато, лежить чарівний хутір, названий «Раєм». То невеличка квітуча долина, розкішна оаза серед гірських скель, що синіють, куди не глянь. У долині росте збіжжя, буряки, трава, як у кожному сільському господарстві; але вище, по розлогих узбіччях, де високий, схожий на кипариси, ялівець стоїть на сторожі перед прямовисним бескиддям скель, чиясь вправніша за хліборобську рука виплекала все, створене від природи, довела до буяння те, що росло в скелях, і понасаджувала нових рослин.

Усе, що борнгольмська природа зберегла з екзотичного зела, прийнялося тут якнайкраще. Капріфолій не чахне при землі, а пнеться до верхівок старих дерев, обплітаючи їхнє темне гілля ясно-зеленим пагінням і вистромлюючи до сонця свій цвіт. Ожина та дикий плющ стинаються з прямовисними кручами, а серед кам’яних брил полум’яніє шипшина.

Багато всього тут створила сама природа; подекуди в ущелинах розкидано безліч непомітних рослин, що їхніх найближчих родичів можна знайти лиш на південних узбіччях Альп. Дбайлива людська рука доклала й своєї праці, розчистила й викорчувала непотріб і обернула пустку на природний сад з карликовими овочевими деревами на пологіших спадах і рідкісними південними рослинами в ущелинах. Найнижче ростуть смоква, морва й солодцеве дерево; виноград стелить свої грона по камінні, де їх припікає сонце. Вічнозелений японський плющ розкидає своє плямисте листя по кручах.

Усе це не вельми давнє: найвищі дерева ще навіть не повистромлювалися з ущелин. Можна довго блукати по вересовому пустищі й не завважити, що поблизу знаходиться невеличкий рай, а внизу, в містечку, лиш декому відомо, що він узагалі існує.

«Рай» належить тепер старому сивому багатієві з Гірського хутора, розташованого за милю звідси по той бік пустища; він залишив свій хутір найменшому синові, а сам замешкав тут. Він чудово розуміє, що «Рай» на диво гарний хутір, і дбайливо в ньому господарює. Але він ні до чого не доклав тут своїх рук, прийшов на все готове.

Невеличка родюча долина має свою історію виникнення, що своєрідно повторює історію землі.

Напочатку то була ущелина, які дуже часто трапляються в цих околицях, розколина з прямовисними боками, що постала тоді, як Борнгольм формувався з рідкої магми. Але горотвір тут виявився м’якший, податливіший, і сонце, дощ та мороз ще в сиву давнину заходились вирівнювати ущелину. Вони ламали вгорі кам’яне громаддя й шпурляли його вниз, так що з плином років узбіччя зробилися пологі, забивали шпари між камінням звітреним грунтом, а по дну повели струмочок. Потім струмочок став розстеляти обабіч берегів луку; птахи та вітер занесли насіння й понатикували в непролазних узбіччях ожини, терну й диких черешень. З’явився ясен і вподобав собі найкарколомніші місця, обплівся голим корінням навколо великих навислих каменюк — здавалося, що варто сісти пташці, і вони не витримають, скотяться вниз, — і потягся густолистим віттям до ясного неба. Далі приказували верес та блекота й заселили дно долини; на цьому перший розділ історії «Раю» скінчився. Обійняв він приблизно півмільйона років.

Десь із півсторіччя тому в долині оселилися двоє молодих людей — чоловік і жінка. То були дужі нащадки наймитського роду, що служив хліборобам, відколи історія відзначила виникнення цього суспільного прошарку. Вони прибули з великих хуторів, що розтикані по краях вересового пустища і ненастанно вгризаються в нього; і вони, і їхні пращури віддавали свою снагу на те, щоб обробляти землю для’когось.

У молодої пари — Мунка та його дружини — зродилася зухвала думка оселитися тут і не працювати більше на інших. Задля цього вони тяжко гарували й пильно ощадили від самої своєї конфірмації, а потім побралися. Разом вони мали капіталу шістсот далерів{Далер — давня данська монета, що дорівнює приблизно двом кронам.}. На ті гроші можна було купити невеличкий будиночок з клаптем поля, якого вистачило б, щоб прогодувати корову та двоє свиней, але на більше розігнатися годі було. Вони ж мали снагу й запал до більшого, а що грошей бракувало на щось путнє, то вони взялися до голого каміння.

Правду казати, та долина, що вони собі набачили, не належала нікому. То був переліг, що споконвіку лежав незайманий і нікого не цікавив. Однак господар Гірського хутора раптом здогадався, що долина може належати йому. Звісно, паперів на це він не мав, але вже протягом кількох поколінь його рід пас на ній вівці й збирав верес. Влада вирішила, що такий доказ незгірший за папери, й новосельці купили долину в господаря Гірського хутора за дві тисячі крон. Одну тисячу вони заплатили готівкою, а на другу видали безтермінового заставного листа під землю, зобов’язав-шись за відсотки давати щороку по десять бочок вівса. Отже, невеличка долина, де було біля двадцяти тонн грунту, тепер належала їм, і, забігаючи наперед, вони назвали її «Раєм». За решту двісті крон вони купили в містечку старий будинок із гратчастих зв’язнів та спорудили з