Борис Пахор - Важка весна

це після того, як її відвідини створили таку особливу атмосферу. Кожен на його місці сподівався б тієї миті на вигук радощів з можливості спільної післяобідньої прогулянки дорогою крізь ліс. Вона ж навпаки: до побачення, до побачення. І байдуже їй, що вони так холодно розійшлися. Вона взагалі не відчула різкості того прощання.

Після обіду він все’дно пішов із нею.

І радів, що віднайшов той жартівливий, щирий і водночас іронічний тон, який завжди є найкращим щитом. Їй теж подобалося, що він був у доброму гуморі, і навіть кілька разів брала його за руку. І відпустила її, коли за ними почувся гул машини. Вона озирнулася ще до того, як завиднівся автомобіль, немов на когось очікувала. Ні, так оглядається дитина на дорозі.

«Хіба це любов до поверненця, оце озирання на шоферів вояцьких вантажівок?» — подумав він. Щось неприємно-нерозважливе було в усьому цьому. Дівчатко, яке волочилося на війні і тепер даремно приховує свої звички? І бачив її обличчя першого вечора після повернення з відпустки; як кривила свої вуста і як палила.

Цей його прикрий настрій змінився наступного дня, коли прийшов художник з другого корпусу. Тепер уже не буде ні другого корпусу, ні третього, бо від’їжджає, сказав він. Дядько все влаштував для поїздки до Нью-Йорка. І при цьому на його вустах грала та усмішка, що нагадувала жовті сонячні пасма на його полотнах. Може, ця усмішка зникне тоді, коли розповідатиме американському дядечкові про кончину своїх батьків. Але, ймовірно, вже наступної миті вона знову з’явиться, всепрощенна й відсутня.

— Я приніс тобі дві картини, — сказав він. І це були саме ті, перед якими вони розмовляли про мистецтво, — двері, розчахнуті навстіж на терасу і створені з сонячного проміння, і лавиця серед зелені.

Іноді щастить, думав він собі, що простір, який хтось залишив порожнім, несподівано заповнює інша особа; це людину будить зі сну і нагадує, що на світі існують інші цінності. Бо кохання звільняє, але водночас ув’язнює. Тому варто ставити на нього лише тоді, коли воно звільняє. При думці, що ввечері не побачить Арлетту, зрозумів, що став якимось допитливим. Він не сам від неї відрікся, від Арлетти, і візит художника не був його заслугою; але навіть таку ненавмисну відмову від чогось людині притаманно вважати своєю заслугою, навіть за умови заміни одного дорогоцінного вмісту іншим. І здалося йому, що його ставлення до Арлетти за ці два дні змінилося саме через це. Він став вільнішим. Спокійнішим і мудрішим, хоча очікування нового випробування, так само як і напружене бажання зустрічі, не втрачало сили.

І до газети в нього тепер інше ставлення, подумав він і розгорнув її. Це немов повернення до хроніки подій. Звісно, все не так, якби він був справді учасником цих подій. Скажімо, в Хіросімі. Або посеред Лондона. Посеред Парижа. З Хіросімою насправді не було б нічого, адже радіація триває ще довго після вибуху. Але відтоді минув уже місяць, можливо, зараз це радіаційне повітря вже не шкодить. І це повоєнний людський світ! Ну, насправді ще не зовсім повоєнний, бо з Японією ще тільки ось-ось днями буде підписано перемир’я. Але післятабірний світ. Бо коли згасають печі в світі безглуздих смертей, людина вирушає назустріч обіцяній землі доброго взаєморозуміння і спочинку, але поволі починає усвідомлювати, що світ крематоріїв був частиною людського світу. Не поза ним. У ньому. І там Трієст. Там Хіросіма. І Хіросіма в людському світі, а не поза ним.

Так того дня писала і передовиця New York Times: «Атомна бомба — це не що інше, як масове вбивство, справжній тероризм. Втопімося разом в Атлантичному чи Тихому океані... Людина надто слабка, щоб їй довіряти таку силу». Звісно, йдеться про справу, яку вже зроблено. І навіть двічі. Тепер можна її оцінювати як масове вбивство. По тому. Звісно, по тому. А до того? Так і з таборами смерті, з одинадцятьма мільйонами тіл, перетворених на попіл. Масове вбивство. І це можна нині взяти до уваги і спокійно відпочивати, простягнувшись на кушетці під тентом французької тераси, в той час як попіл інших людей розтрушено на полях і нивах. Скажімо, у Треблінці його мусили трусити дорогою діти, а селяни з Вулке возили його тачками по шість чи вісім разів на день; від весни 1943-го до літа 1944-го. Юлька мільйонів людей. Дрібниця. До першого вересня в Хіросімі, кажуть, налічили 53 000 загиблих. Засіб більш ефективний, ніж газ «циклон» у таборі смерті в Любліні. Там у герметично зачиненому приміщенні могло задихнутися двісті п’ятдесят осіб водночас. Тепер людина винайшла спосіб, як розстріляти планету, на якій живе. Газета цитувала слова Джорджа Бернарда Шоу: «Протони з’єдналися б зі своїми кружляючими електронами і важчими поодинокими нейтронами, з яких складається матерія, і спричинилися б до температури, при якій уся планета перетворилася б на попіл і випарувалася. Всі жителі на ній згоріли б швидко і повністю, не те що в якомусь крематорії».

Тоді на першому поверсі задзвонило, і він був вдячний надщербленому дзвонику за те, що обірвав цю тяжку тишу. Зітхнув із полегшенням, немов той звук розбудив зачаровану атмосферу. Ні, лише за все, що він сам бачив, лише за це людина б мала право знищити Землю. Та все ж як можна стерти на порох землю, з якої зростає весна і на якій зріють виноградні лози? Як розпорошити синю морську воду і повалити засніжені гори? Щоб отримати ніщо? Замість заходів сонця — ніщо? Порожнеча, як тоді, коли тріскає дитяча кулька? «Якщо подумаємо про нашу дотеперішню поведінку, то не можемо виключити такої можливості», — каже Бернард Шоу.

Не витримав на кушетці. Підійшов до перил, немов хотів пересвідчитися, що ліс іще справді під терасою, а по той бік лісу на рівнині ще розкинулися спокійні поля.

Ні, думав він, добре, що коло мене Арлетта, навіть якщо вона така безвідповідальна. І хоча знав, що попередні думки не були лише гротескною хворобливістю, відчував, ніби світ відмолодився в Арлеттиному тілі, а її тіло — близько коло