Борис Пахор - Важка весна

— Немов та грецька богиня, яка вийшла з голови Зевса. — І трохи наморщила брови; але ті зморщечки були лише знаменням, яке запустила швидка, далека думка. — Хто ж вона була?

Знизав плечима.

— Бог його знає.

Поклала руки на перила. Її спідниця вільно гойдалася при кожному русі тіла. І здалося йому, що мусить ним заволодіти. Може, це властивість маленьких і струнких жіночих тіл — скидатися на дитячі тіла, а після мимовільного поруху почуття чи під час нього повертатися до безкінечної гри, подумав він і встав. Сперся на перила і тримав книгу в руці.

— Блискуче пише Колетт, правда? — сказала вона.

— Для мене така чиста земна пристрасть тепер мов ліки, — сказав він. — Все прозоре, мов кришталь, а разом, у глибині, сконцентроване і цілісне.

Зупинився і всміхнувся.

— Знов мене причарувало видіння, що я десь на березі, вдома, з тобою на піску.

Вони спиралися на перила, напіввицвіле широке полотно заслоняло їх від сонця, що освітлювало лише їхні ступні.

— Колись, — почав він і помовчав, немов уважніше придивлявся до картини в спогадах. — Колись я був зранку на молі, який виходить у море перед головною площею міста. У перші дообідні години він майже завжди був безлюдним. Це було восени, з широкої затоки дув срібний вітер, що пах літом, хоча ознак літа вже не було. Дихання того вітру лоскотало шкіру і здавалося якимось знаменням усього недосяжного. Але того ранку на одному з кам’яних стовпів, до яких прив’язують товсті канати трансокеанічних пароплавів, сиділа дівчинка. Маленька була, її ступні не діставали до землі, хоча вона вже не була дитиною. Спину повернула до моря і дивилася на нього якось скоса. Може, воно її взагалі не цікавило. Ноги акуратно трималися разом на овальній кам’яній поверхні, вітер грався її спідничкою. Його пориви роздмухували спідничку, мов прапор, і тонка тканина пританцьовувала на її розкритих стегнах. Вони були рожеві і гладенькі, дитячі, я б сказав. Та все ж не були дитячими. І вона виглядала, як дитина, бо їй було байдуже, що нав’язливий вітер так оголює її ноги. Але все ж вона не була дитиною. Це відчувалося в її відсутньому погляді.

Зупинився.

— Що я хотів сказати? Я знайшов би привід підійти до неї, але, можливо, все б зіпсував. Пройти мимо, як зробив я, знову ж таки не мало сенсу. Атож, саме це я хотів сказати. Того ранку я ніби побачив символ нашого життя. В ній самій. У собі, в ставленні до неї. Що я знаю. Але завжди, коли у спогадах зринає ця дівчинка на вітрі, мене охоплює відчуття, що я запізнився щось зробити.

— І сьогодні в тебе знову було таке відчуття?

Обійняв її рукою за плечі, немов просив про товариську допомогу при своїй сповіді.

— Коли ти нахилилася до перил, і твоя спідниця гойдалася в такт твоєму вихилянню, я замінив цю дівчину на молі тобою.

— Не смієш так казати. Я лише звичайна, пересічна дівчина.

Раптом на першому поверсі глухо задзвонив дзвоник.

— І цей надтріснутий, як і наш! — У її горлі грайливо забриніло. Коли випросталася, він руками відгорнув їй волосся. Вона ж повернула йому поцілунок, але ще тієї ж миті її руки запручалися.

Вона взяла його за руку і пішла до виходу.

— Взагалі-то я прийшла сказати тобі, що сьогодні ввечері я чергую.

Йшла поперед нього.

— Забула тобі сказати, — кинула вона байдужкувато та незалежно.

Йде, ніби знову вільна і щаслива, і це до завтрашнього вечора, подумав собі.

Мовчав, і здалося йому, що насправді не знає, ні яке його становище, ні чому хвилюється.

— Після обіду я піду на той селянський хутір.

— Який?

— Я ж тобі розповідала. По масло для малого Ріве. Він такий слабкий, бідолаха.

— Який великий той «малий» Ріве!

— Ти злий, коли так говориш.

— А якби я пішов з тобою на той хутір?

— Не зможеш. До третьої не дійдеш навіть в один бік, — рішуче сказала вона, немов його пропозиція взагалі не підлягала розгляду.

Коло дверей вона відпустила його руку.

Внизу чути було шум і голоси тих, що підіймалися сходами чи спускалися до їдальні.

Вона прислухалася до голосів.

— Я піду боковими сходами, — сказала немов у відповідь на нечутну пораду. — До побачення.

І відсунула стулку розсувних дверей.

Так, тепер йому відомий той безжалісний неспокій, що його може викликати кожне слово, кожен рух, який потребує чимало доказів для заспокоєння. Звісно, це було її особливістю — бути самою по собі. Але все це постало в іншому світлі, коли вона не захотіла, щоб він її супроводжував у мандрівці по масло, якого ще не можна було знайти в магазинах. Не хотіла його взяти з собою. І