Борис Пахор - Важка весна

Усе це скреготливим голосом, мов двигун старої вантажівки під час розгону, а потім порожняво-горластим. І саме через це дражливим. До нього приєднуються голоси з інших лежаків і зливаються в жартівливий хор. Слова замкненим колом. І можуть тривати цілу вічність. Жарт, грайливий жарт. А на терасі довгий ряд кушеток, тіла на них горизонтальні; чоловічі тіла, що лежать горілиць, один коло одного, в затінку коричневих полотен, у той час, коли в селян у розпалі робочий день на полях, що дозріли.

Кожна дрібниця стає подією — від світанку, коли в підвальному приміщення в амбулаторії відбувається зважування, і до темряви. Зранку, наприклад, Йойо на вагах, а бліда медсестра збентежено посміхається.

— Вони зіпсуті, мадемуазель Жільбер, — каже Йойо. — Дощенту зіпсуті.

— Зате ви — ні. — І панна Жільбер намагається прибрати на себе маску суворості.

— Помиляєтеся, мадемуазель Жільбер. — І всю її заслоняє своїм тілом. — За вагою судите, мадемуазель Жільбер. — Увага, на вагу. — І ледь тамує сміх. — Ви судите по вазі. А це неправильно, мадемуазель Жільбер.

— MontezI[17] — каже вона і легко відпихає його рукою, в якій тримає записника; її невагома і прозора рука наближається, але не торкається його косматої руки.

— Він повинен бути останній, панно Жільбер. Щоб не зіпсувати ваги, — вигукує Жуль. — Бо як ми тоді зважимося!

Йойо сміється, вона ж нотує цифри в записнику; навколо хлопці знімають штани, а після зважування знову їх надягають. Потім і Йойо йде в куток, розстібає пасок і стягує штанини з ніг. Він немов боксер, який готується до лікарського огляду перед виходом на ринг.

— Зараз самі переконаєтеся, — каже. — На півкілограма схуднув!

Вона збентежено посміхається, він поправляє американське вояцьке спіднє із зеленуватої тканини.

Роман Le ble en herbe[18] у тому виданні мав точно шістдесят чотири сторінки, і він міг прочитати його відразу, але розтягнув задоволення. Бо був твір гарний, мов дукат. Лише світло. Море і світло, молоді тіла у відсвіті морської води серед прибережного каміння. Пристрасть у синій воді і радість у теплі.

Ось так би мали жити на узбережжі ми, ті, хто живуть коло моря, думав собі. Але треба було б перед цим досягнути певної безтурботності, яка для цього потрібна. Може, тепер, після звільнення. Вони з Арлеттою почали будувати свій новий світ; от лише шкода, що вони не коло моря. І коли читав про Філіппа, здалося йому, що читає про себе: «Він лежав на тому брунатному березі та почувався стародавнім і диким Філом, людиною без нічого, але одвічно багатою, бо мав жінку...» Мав би виписати половину книги або вивчити її напам’ять.

Доросла людина повинна заучувати напам’ять більше, ніж дитина, особливо це стосується того, хто повинен стерти зі спогадів моторошні картини, сказав він собі. Безупинно замінювати їх гарними, щоб врешті в повсякденні залишилися лише гарні. Щось таке сонячне було в картинах світловолосого поляка в другому корпусі. Він випадково зайшов до його кімнати, коли шукав знайомого. Дуже високий був отой другий корпус, а польський юнак мав кімнату нагорі. Ліс був унизу, мов у яру. На стіні юнак розвісив чотирикутники з товстого картону. На картині кімнатні двері, що відчиняються на терасу. Все залито сонцем, затоплене світлом. Садова лава складена з жовтих променів світла, навколо — густа зелень. А його вуста завжди всміхалися. Він зовсім не був схожий на поляків, яких доводилося зустрічати раніше, особливо якщо взяти до уваги, що німці спалили його батька й матір, і він не повернеться додому, а переселиться до Америки, звідки йому дядько пересилає гроші на фарби. Отже, можна написати сонячну книгу і намалювати сонячну картину навіть тоді, коли людина не знає сонця, ще не має його в собі, а лише прагне до нього. Може, людина повинна якось викреслити минуле або жити, немов його викреслила? Жити, як ті, на яких би хотів бути схожим, і таким чином і справді починав бути схожим на них.

Сонце наближалося до полудня. Тенти нагрівалися, і повітря було хіба трішки м’якшим, ніж у серпні. На полях на рівнині ще нічого не змінилося. Він був сам, бо то була година, коли хворі, очікуючи на обід, розходяться по всьому корпусу і подвір’ю. Розмовляють у кімнатах, грають у більярд у фойє чи пишуть листи. Деякі вже починають спускатися сходами в напрямку їдальні. Підібгавши ноги, він міг подумки опинитися на сонячній гальці в крішському портику і серед девінських скель. Там, під сосновим лісом, під стрімкою скелею, є маленька затока, немов кімнатка, витесана в скелі. Потаємна стежка веде до тієї полоненої синяви, оточеної вузькою плескатою скелею. Все там є: скелі, море, сосни і села над морем. І вже наступної миті він був з Арлеттою коло скель із потрісканого вапняку, які знизу поросли морським мохом; м’який і густий зелений плюш. Арлетта коло моря, і він коло неї потай на розпеченій гальці засипає теплим піском картини смерті.

Двері в кінці тераси розчахнулися, і він подумки обурився, що хтось йому заважає.

— Ти тут, — сказала вона.

— Ти немов привид, — відповів він. Хотілося підвестися, але відчуття неочікуваної сатисфакції приємно скувало йому ноги.

— Чому?

— Бо тієї миті я саме думав про тебе. З моїх думок ти вийшла на терасу.