Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

скрикнула, озирнулася і стала опускатися на коліна. На сукні швидко розпливалась велика чорна пляма. Ось і все. Він висмикнув ножа і відступив до вікна.

Тим часом Прохоренко вже точно розгледів, що в кімнаті чоловік. Чоловік цієї дівиці в морі. Знав це напевне. Значить, в квартирі Кощій. Удача! Його очі заблищали. Він швидко розчохлив снайперську гвинтівку, загнав патрон у патронник і підніс її до плеча. Приціл наблизив силует у вікні так, що, здавалось, можна було простягнути руку і дати йому щигля. Перехрестя прицілу лягло на потилицю. Силует не ворушився, стояв з нахиленою головою, наче роздивляючись щось на підлозі…

«Ні, занадто все просто, — вирішив Прохоренко. — Візьму живим», — і поставив гвинтівку на запобіжник.

— Борщ, бачиш у вікні силует? Націлься йому в голову і замри.

— Ти що? — охнув Борщ.

— Тоді іди і бери його, а я тебе прикрию, — усміхнувся Прохоренко, вганяючи обойму в пістолет.

— Ну, дідько з тобою, — пробурмотів Борщ, взяв гвинтівку в руки і прицілився у вікно навпроти, ледве стримуючи дрож у колінах. Стріляти в тирі — одна справа, а стріляти в людину йому ще не доводилось.

Прохоренко з пістолетом у руці вже біг через вулицю. Злетів ходами. Двері були прочинені. Тримаючи пістолет напоготові, Прохоренко просковзнув у квартиру. Силует чоловіка чітко вимальовувався на тлі неонового напису у вікні: «Купуйте телевізори „Фотон“».

Прохоренко присів за дверима, націлився йому в живіт і крикнув:

— Замри! Тримай руки подалі від себе, якщо не хочеш одержати кулю в кишки.

Чоловік здригнувся, позадкував і вперся спиною в підвіконня.

— Дивись, а то випадеш з восьмого поверху. Думаю, це тобі не сподобається.

Чоловік слухняно розвів руки в боки.

— А тепер повернись і подивися у вікно на тому боці.

Чоловік повернувся. З вікна навпроти прямо йому в обличчя дивився ствол снайперської гвинтівки. Тьмяно виблискував оптичний приціл.

— Оцінив? Тепер ноги ширше і не ворушись, — Прохоренко, не опускаючи пістолет і намагаючись не з’являтися у віконній проймі, обшукав кишені чоловіка і дістав ніж.

— Значить, ти пришив свою кралю? — він відступив назад. — Тепер повернися.

Чоловік повернувся. Прохоренко вилаявся і опустив пістолет. Цього він не чекав. Розставивши руки, перед ним стояв шофер його шефа — Борис Петров. Прохоренко не виносив Петрова, як оперативник не переносить шоферів, фотографів і інших маминих синків. Але Петрова він не лише не любив, а просто терпіти не міг. Петров був протеже і любимчиком полковника. Тепер любимчику кришка.

— Ну і нащо ти пришив цю бабу? — Прохоренко презирливо окинув поглядом згорблену фігуру Петрова. Статурний, ефектний брюнет, але весь лоск зараз як рукою зняло. — Може, вона відмовилася з тобою переспати?

— Мені наказав… полковник, — Петров опустив руки — мабуть, лише тепер збагнувши, хто перед ним. — Якщо ти мене пов’яжеш, він тобі не подарує.

— Іди ти!.. — Прохоренко глибоко задумався. Якщо таке бажання полковника Говорова, а він витягне на світло цього слизняка, то добра йому не буде. Говоров відкрутиться, навіть принісши, якщо треба, в жертву свого любимчика. А його, Прохоренка, кар’єра зразу опиняється під величезним знаком запитання. Прокляття! Схоже, полковник веде якусь незрозумілу йому свою гру. І доведеться покрити цього нікчему Петрова.

Якби Прохоренко знав, що полковника Говорова вже добу немає серед живих, він би зараз із задоволенням скрутив би Петрова і відправив у камеру. Але про це ще не знав ніхто. Дружина Говорова, що давно звикла до відсутності чоловіка, зніме тривогу лише завтра. Тому Прохоренко з жалем засунув пістолет у кобуру під пахвою і махнув у вікно Борщу.

— Ну добре, слизняк, цього разу я з тобою, але наступного — начувайся!

— Ніж, — простягнув руку Петров.

— Хай побуде в мене, а то ще всадиш його мені в печінку і засунеш моє тіло в сміттєпровід разом з тілом цієї кралі.

Тремтячий неон освітлював її тіло і на стінах танцювали тіні, наче за вікном махав крилами велетенський птах. Вона лежала між софою і дзеркалом. На ній була біла, дуже відкрита сукня. Розсипане світле волосся — численні платинові кілечка — ще більше підкреслювали блідість обличчя. Неприкриті, неприродно зігнуті стрункі ноги розбудили у Петрова бажання.

— Треба було зразу як слід порозважатися з нею. Кретин.

Петров позирнув на блукаючу усмішку Прохоренка.

— Я не некрофіл, на відміну від деяких. У мене до жінок інший підхід, — він помітив, як Прохоренко стиснув кулаки, і швидко змінив тему. — Тіло треба буде до ранку кинути в море. Там, внизу, її машина. Бери, — взяв тіло під пахви обережно, аби не забруднити костюм у кров.

Прохоренко нахилився, але шурхіт, що долинув від дверей, примусив його обернутися. В дверях стояв