Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

невисокий кореєць. Прохоренко здивовано випростався. Це було схоже на видіння — глуха ніч і кореєць у дверях. Хвилину вони стояли, втупившись один в одного. Було чути, як по вулиці промчав автомобіль, а в шибку б’ється вітер.

— Міліція, — сказав Прохоренко. — Проходь!

Вузькі очі корейця ще більше звузилися і стали схожими на дві оглядові щілини в броні, а обличчя, наче у фільмі жахів про перевертнів, раптом перетворилося в застиглу маску — ніздрі розширилися, губи розтислися, з рота вирвалося шипіння, схоже на зміїне. Ноги завмерли трохи ширше плеч, стопи паралельно, коліна зігнуті. Тепер його голова була не вище сонячного сплетіння величезного Прохоренка.

— Ну ти, личино, — Прохоренко зробив до корейця два кроки і штовхнув його кулаком у груди.

Цього штурхана, здавалося, було достатньо, щоб дрібний кореєць вилетів на сходову клітку і шкереберть покотився вниз. Але кулак наче наштовхнувся на кам’яну стіну — кореєць навіть не здригнувся.

— Ах ти… — Прохоренко хотів дістати пістолет. Мав напрочуд швидкі рефлекси. В діставанні пістолета він тренувався півгодини кожного ранку перед сніданком, але за рефлексами корейця стояла тисячорічна практика — в його гени рефлекси почали закладатися ще з часів династії Цін. Як тільки рука Прохоренка відірвалася від грудей корейця, той зробив невловимий порух корпусом, і кисть руки Прохоренка опинилася в нього під пахвою. Ще один непомітний рух, чи це було продовження першого, і ліве передпліччя вдарило Прохоренка в ліктьовий суглоб. Чіткий хрускіт кісток заглушив несамовитий крик, і Прохоренко упав на коліна.

Кореєць засунув руку йому під піджак, дістав пістолет і ніж. Пістолет шпурнув у куток, а ніж підніс до очей і уважно оглянув.

Нахилився над Милкою. Коли випростався, вираз його обличчя не змінився.

— Хто? — тихо запитав він. Навіть у цьому одному слові відчувався акцент. Воно прозвучало, як «хіто».

Прохоренко, упираючись неушкодженою рукою в підлогу, намагався звестися.

— Хто? — удар п’ятою роздробив Прохоренкові кисть, і він з ревом гепнувся на підлогу.

— Хто? — повторив кореєць втретє і наступив Прохоренкові черевиком на горло.

— Він, — корчачись від болю, прохрипів Прохоренко і очима вказав на застиглого біля стіни, білого як аркуш паперу Петрова.

Це був град ударів, навряд чи їх можна було відрізнити один від одного. Петров помер після першого — «скі-сай йоп-чаги» — удару ребром стопи в шию. Але не міг упасти. Лише повільно осідав униз. Кожен удар зупиняв його на мить, і коли він все ж опинився на підлозі, на стіні темніла кривава пляма, що обрисами нагадувала тіло. А саме тіло, здавалось, побувало в авіакатастрофі.

Воно впало лише тоді, коли кореєць повернувся, щоб метнути ніж. До цього часу він «працював» лише ногами, і ніж залишався у нього в руці. Прохоренко, звиваючись, намагався дотягтися до пістолета, і ніж пришпилив його руку до підлоги.

Кореєць опустився на коліна. Жінка, ще кілька годин тому жива і прекрасна, була мертвою. Губи припухли, на обличчі застигло здивування. Кореєць заплакав.

Заскрипіли двері, і на порозі з’явився старшина Борщ. Остовпівши, він вирячився на криваву картину. Його тремтячі руки намагалися намацати кобуру. Кореєць крикнув на нього, і Борщ упав на коліна, прикривши голову руками. Він лежав, уткнувшись обличчям у підлогу, і чекав смерті. Але смерть примушувала себе довго чекати.

Борщ обережно підвів обличчя. Кореєць, наче кам’яний ідол, нерухомо сидів біля тіла. Намагаючись не підіймати голови, як величезна черепаха, Борщ почав виповзати з жахливої квартири. На сходовій клітці він підвівся на ноги і побіг униз. Ніхто не переслідував його. Він добіг до телефонної будки і набрав «02». Викликав наряд, не маючи сил від пережитого жаху, опустився на підлогу будки.

Кореєць просидів так цілу годину і отямився лише від виття міліцейських сирен за вікнами. Коли він визирнув на вулицю, не менше десяти автомобілів стояли біля під’їзду. Фіолетові спалахи заливали вулицю танцюючим синім світлом. Зла посмішка промайнула на губах корейця. Він підняв пістолет і ніж, пістолет засунув за пояс, а ніж встромив у підвіконня. Замкнув двері.

Його не могли взяти до ранку. Як демон, він заявлявся то з-за дверей, то стрибав зі стелі, вбиваючи один за одним спецназівців, що намагались потрапити до квартири. І лише коли з Севастополя прибули військові снайпери і зайняли позиції на горищах навколишніх будинків, міліція увірвалася в квартиру. Кореєць лежав, уткнувшись обличчям у плече жінки і однією рукою стискував її руки. Куля снайпера влучила йому в голову.

Частина четверта
Смерть в океані — звичайна справа
Кінець історії Кощія