В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Отаке тобі. Дійшло, брате, і до нас, – бовкнув Самко.

– Що ви за люди? – запитав сурмач.

– Не озирайся, Марку, нехай він собі балакає, – сказав пошепки Самко.

– Хто ви такі, питаю?! Чи ви глухі?! – запитав дужче сурмач.

– Ну, що йому?.. Хіба сказати, щоб одчепився? – звернувся Самко до Марка.

– Кажи, – погодився той, плямкаючи зубами щоб не погасло в люльці.

– Хто ми? Та хто ж? Ми подорожні люди, – одповів Самко сурмачеві.

– А звідкіль ви й куди йдете? – запитав той знову.

– Ідемо звідкіль самі знаємо, а куди?.. Туди, де надумали, – одрубав Самко.

– Он ви, які птахи, – промовив глузливо сурмач. – А вам відомо, де ви є оце тепер? – запитав він вже суворо.

– Та як не знати? Уже не інак – під небом на землі, – одказав байдужо Самко.

– Так щоб ви знали, на десятки верстов навкруги оця земля, села й ліси, з десятками тисяч рабів належать нашому ясному панові, – сказав з пихою в голосі сурмач.

– Ой, ой! Дивись тобі! Чув, Марку? Га? Це в нього більше, ніж було в святого Оврама. А ти нам розповідав з такою пихою, що немов оце все твоє, – промовив насмішкувато Самко.

– Ще знайте ви, що я панський прислужник та підручний біля управителя. Коли кого схочу – виб’ю, а хто мені сперечатиметься – того й на смерть закатую, – з помітною погрозою сказав сурмач, наблизившись трохи до бурсаків.

– Ось він тобі який! Чув, Марку? Він стультус, не інак. У бурсі біля ректора були отакі навуходоносори, – казав Самко Маркові, але так голосно, щоб чув панський прибічник. Він знав, що дратує його, що вже без чогось не обійдеться, та вже заграло серце, хотілося хоч як-небудь, хоч словами помститися над прибічником панським за покараних парубків.

Почувши незрозумілі для нього Самкові слова, прислужник похмурився.

– Це ви про мене щось? – запитав він. – Ви тут мені не дуже, бо я можу отут і вчених повчити, – додав він уже злісно і одступив трохи назад.

– Ми бачили, як ти повчав отих, – сказав Самко. – Та відчепись ти від нас! Нам і без тебе нудно... – оце сказавши, він одвернувся від прибічника, щоб не дійти з ним зовсім до сварки, а там уже й хтозна до чого, що потім доведеться тікати та ховатися.

– А це хто такий? – почувся писклявий голос управителя.

– Ще ота чудна манія прийшла. Хоч би не дивитися на його, – муркнув собі під ніс Самко.

– Це, Фрику Карловичу, волоцюги якісь. Меткі дуже на язика, – одповів управителеві прислужник. – Гей, ви! Чуєте? – гримнув він на бурсаків.

– Чого тобі? Не в’язни, причепо! – одказав Самко, не дивлячись на них.

А Марко сидів собі байдужо, держачи в зубах люльку, і не повернувся навіть, щоб подивитися, з ким сперечається Самко.

– Ви чуєте! Ось устаньте-бо та вклоніться. Це ж вам не хто-небудь отут стоїть! – уже наказуючи, вимагав прислужник.

Самко глянув на управителя і зразу ж одвернувся, бо захлинувся від сміху. Він згадав, на кого схожий видом оцей управитель. У Братському був отакий чернець, безвусий та безбородий; він був за старшого над прибиральниками монастирських виходків.

– Чого б то ми вклонялися? – запитав Самко і глянув знов. – А, щоб його... Ми краще підемо звідціль... – ледве вимовив він, задихаючись та здержуючи сміх, що от-от вибухне. – Ходімо, Марку, від гріха, щоб не кланятися отцеві золотареві.

Марко, хоч і не був смішливий, а проте доволі йому було нагадати про «отця золотаря», щоб він почав реготати. А коли Самко нагадав про того, то й він озирнувся, глянув на управителя. Глянув, замахав обома руками й зареготав.

– Го-го-го! А справді він. Го-го-го! Ідіть собі, зробіть ласку, бо я буваю смішливий, – звернувся він до управителя й прибічника.

– Годі тобі, чорте, сміятися, – зиркнув грізно на нього очима Самко.

Марко взяв у рота люльку, але вона плигала в його зубах.

– Чого вони такий? – запитав прислужника управитель, не розуміючи, чого сміються оті подорожні. Він і не подумав, що то з нього регочуть. – А той уже з люлькою палить? – вказав він прислужникові на Марка.

– Так. З люлькою! Та ще й побіля наказу!.. А я й не туди, – сказав прислужник.

Він швидко вихопив з-за пояса нагая, підскочив збоку до Марка і вдарив, щосили, нагаєм по люльці, влучивши так, що люлька одскочила від чубука, вдарилася об колоду й розбилася.

Марко підскочив від несподіванки і схопив прислужника за руку вкупі з нагаєм, стиснувши так, що той упав від болю навколішки.

– Ой-ой!.. Пусти... – промовив поблідлий прислужник.

Марко виплюнув з рота спершу чубука, а потім зуба і промовив: