В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

І він так стиснув прислужникові руку, не випускаючи зі своєї, що той аж застогнав.

Самко глянув, куди впав Марків зуб, і, зиркнувши поперед себе, побачив отих двох дівчат, що купалися ранком, а біля них сивого дідка. Дідок та молодша дівчина дивилися з жахом на Марка, що держав за руку прислужника, а той корчився від болю. Старша дівчина мов прислухалася до чогось.

– Пусти... пусти... я панський... – промовив, стогнучи, прислужник.

– Хоча б ти був чортів брат, а люльки й зуба не подарую, – сказав похмуро Марко. – Ось не пручайся-бо! – гримнув він уже сердито.

Самко аж здивувався, що скупий завжди на слово Марко так багато сказав тепер. Він бачив, що Марко почав сердитися, а це вже буде біда. Незручно, що саме отут люди.

– Ти вже мовчи, коли сам зачепив, – сказав він прислужникові. – За те, що ти зробив, тобі слід було б повернути назад пикою твою дурну макітру, щоб ти ходив п’ятами наперед, та вже цур тобі.

– Ая-я-я-й! Майн-ґот! Це пропадав Борис... – жалібно промовив управитель, весь час топчучись на одному місці, не знаючи, що робити.

– Фрику Карловичу... гукніть когось з людей... уже вмліваючи, промовив прибічник.

– Нехай гукне, то буде у воді! – глянувши гостро на німця, сказав Самко.

– Гукніть... гукніть... – благав прислужник.

– Гукнути?.. Вода такий холодний... – промимрив управитель.

А Марко, виплюнувши востаннє кров з вибитого зуба, вхопив прибічника і за другу руку й озирнувся навкруги, щось надумавши з ним зробити. Але в ту хвилину до нього підійшла зовсім близенько молода дівчинка й промовила з благанням:

– Слухайте, чоловіче добрий! Ви щось надумали страшне. Не робіть. Він, оцей кат, заробив, щоб ви його повчили, але краще пустіть його, покиньте. Він тепер знатиме назавжди, – говорила дівчина, дивлячись приязно то на Марка, то на Самка.

– Кат з ним. Буде вже з нього, – сказав Маркові Самко. Він дивився на старшу дівчину і помітив, що вона сліпа, бо хоч очі в неї були цілі, але якісь згаслі, немов повиті туманом. Від стогону прислужника обличчя в сліпої сяяло радістю, а коли молодша дівчина почала просити за нього, сліпа насупилась, по виду в неї пробігла тінь гніву й страждання, а потім вона неначе скам’яніла.

– Та що ж, – промовив байдуже Марко. – Хотів був цього пса жбурнути на млина, щоб ребра полічив, та вже я охолонув. – Він пустив руки прислужникові, але той ще стояв навколюшках, мов очманілий.

– Отож, удруге не чіпай, – сказав йому Самко. – Не думай, що можна бити всіх поспіль, та запам’ятай прислів’я: «Сердитий, але не дужий – гімнові брат».

Отямився прислужник, подивився на всіх ніяково, швидко підвівся, тріпонув рукою, що зробилася наче воскова. Він побіг до управителя, став біля нього і, дивлячись на бурсаків, промовив злісно, крізь сльози:

– Ну, добре... Тепер ви стережіться... Уже цілими ви не підете звідціль... Зазнаєте псарів...

– Мовчай, Борис, мовчай... – зупинив його управитель, поглядаючи на бурсаків без гніву, навіть здивовано.

– От, капосна тварина. Він тепер похвалки жене. Уже й забув, що тільки зараз умлівав. От і пусти такого, – казав Самко. – Ні, голубе, нас краще не займай. А коли бити нас, то бити, щоб не встали. Нема страшного нам, бо в нас життя за шаг щербатий.

За лісом почувся церковний дзвін.

– О! Уже приїхав пан. Ходім собі туди! – промовив стурбовано управитель.

– Ні, ще нема. Це тільки звістка, що їдуть, – сказав Борис. – А оце треба, Фрику Карловичу, дати зараз наказа по селах, щоб оцих приблуд упіймали, коли вони тікатимуть, – указав він на бурсаків.

– Ой, краще не займати отаких. Нехай тікатимуть. Ти бачив сам, який великий сила, – казав німець.

– Пов’язані вони не страшні будуть. Оце тепер ніколи з ними отут, а то б гукнув псарів, тоді б побачили. Та вже тепер буде, як скажуть їхня ясність. Я їм скажу про них. А ви не втечете звідтіль. Ми ловимо й ведмедів! – злорадно дивлячись на бурсаків, сказав Борис. – А ти, млинарю, – звернувся він до сивого дідка, – поглядай за ними, щоб вони нікуди звідціль. Коли тікатимуть, то даси звістку. Ти одповідатимеш, як вони втечуть. Отож, дивись. Та однаково, нехай спробують тікати, – сказав він і пішов услід за управителем, що поспішав зустрічати пана.

Але Самко одним вухом слухав нахвалки, а сам роздивлявся гаразд на дівчат та на старого млинаря. Молодша дівчина, в ясно-барвистій плахті, здалася ще кращою. Сліпа, в чорній сукні, нагадувала з першого погляду черницю, тільки в обличчі її, коли придивитися, не було нічого побожного та пісного. А старий млинар скидався на звичайного старого козака-зимовника та ще й пасічника, тільки не того, що після січового життя втішався усім навкруги, а людину зажурену, з невеселими очима, людину, що не рада світові.

– Оце напасть! І де ви тут узялися, люди добрі? – з сумним докором звернувся млинар до бурсаків після того, як зникли за деревами