Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Я бачила, – сказала Валька.

– Родичці не повірять, – відказав дженджурик. – Хто бачив чужий?

– Лебедиха бачила, – мовив Горбатий. – І Шпачиха.

– А пальто бачили?

– Пальта я не вдягав.

– Треба, щоб вдягав, – подивився поважно дженджурик. – Ти мене пойняв? Приходив, скажімо, до мене на день народження чи нє, на Перше мая.

Таж вдягав! – плеснув себе по голові Горбатий. – До Коростячки в гості приходив. Фетровий капелюх…

– Може, його не треба, – зауважила Валька.

– Шляпа – то мелоч. – Дженджурик виламав із сірникової коробки тріску і колупнув у зубах. – Хто бачив галіфе?

– Степан бачив.

– А не родич?

– Лебедиха, – сказав Горбатий. – Я приходив до неї в гості.

– Коли приходив?

– Двадцять третього червня. Десь так на обід.

– Число не треба, – сказав дженджурик.

– То її день народження, – докинула Валька.

– Ну хай. Точно коли збиралися, не треба помнить.

– Треба, Бора, – Горбатий підсунув до нього чарку. – Збиралися ми якраз в обідню пору.

Дженджурик машинально взяв підсунуту чарку, перехилив її в рота, наче муху ковтнув.

– Ну, хай, – він сито гикнув. – Все вийде люкс, тільки…

– Дам тобі дві сотні, – сказав Горбатий.

– Три… Але я не про те. Чи не було те ваше добро, – він кляпнув пальцями, тоді обтер вусики й багатозначно зиркнув на Горбатого й Вальку. – Чи не було воно, – повторив він, – крадене?

– Боже борони! – в один голос сказали Горбатий і Валька.

– Ви мене не пойняли, – дженджурик прикро поморщився. – Чи не буде цей ваш любезніший, як його…

– Андрій.

– Так, Андрій, чи не буде він теє-то, – він плеснув пальцями. – Я хочу сказать: чи не заявить він, що відбирав крадене?

– Як це? – обличчя Горбатого і Вальки були здивовані й заморочені.

– Я хочу сказать, – з пихою відповів дженджурик, – чи немає в цього вашого Андрія клепочки в макітерці? – Він постукав себе по черепі.

Всміхнувся, переможно обзираючи зніяковілих близнят.

– Вас тут легко на слизьке загнать, – дженджурик засміявся, гордий зі своєї вигадки. Але перед ним надто вже по-дурному світилися обличчя Горбатого й Вальки, і він знову колупнув у зубах. – Не понімаєте, бачу. Ну, так от що. Я питаю вас на той случай, коли цей ваш любезніший поставить свідків, що галіфе, пальто, чоботи, що там іще?

– Капелюх, – підказав Горбатий.

– Ну да, шляпу, ви вкрали в такого-то, імня-рекс, а він, понімаєте, не хотів плутатись з міліцією, понімаєте, а той імня-рекс, понімаєте, родич чи щось в цьому роді і попросив: ти, мов, так і так, вхожий, що й казать, то чи не пособив би? Га? Добро своє забрать чи не пособив би?

Дженджурик подивився на близнят весело, майже радісно. Горбатий і Валька слухали дженджурика з надмірною увагою. Але за хвилю їхні обличчя проясніли, і вони майже одночасно розсміялися.

– Ну, й голова у тебе, Бора, – захоплено сказав Горбатий. – Золота голова!

– Не жалуюсь! – відказав дженджурик, зберігаючи на обличчі поважність. Знову взяв зі столу чарку, серйозно обдивився своїх співрозмовників і знову наче муху ковтнув. – Ну, а як буде так?

Горбатий закрутив головою, сміючись. Валька всміхнулася поблажливо.

– Та не буде так. Бора, – сказав Горбатий. – Капусточка там, – він вдарив себе зігнутим пальцем по лобі, аж той задзвенів. – Сама там квашена капусточка…

Дженджурик, однак, поважності не втратив. Сидів і поводив очима чи на Горбатого, чи на Вальку. Вони відразу відчули, що розмова ще не скінчена, що їм належить ковтнути ще якусь несподіванку, і хтозна чи й останню. Горбатий зиркнув на сестру, і та відповідала йому ледве примітним прижмуром.

– Ви знову мене не до кінця пойняли, – дженджурик обтер пальцями вусики. – В суді мене вже знають, буде Костя… Трата, понімаєте, велика. Що один чоловік, а що два.

Горбатий зітхнув.

– Три сотні, – сказав покірливо.

– Три сотні – це добре, – так само незворушно сказав дженджурик. Він посмоктав дуплистого огірка і