Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Який бумеранг? – не стрималися Горбатий і Валька.
Дженджурик приплющився, поворушив губами, розплющився, взяв зі столу попільницю і обережно туди сплюнув.
– Бачу, ви мене не до кінця пойняли. То діло нехитре. Не хочете ж ви, щоб я розказав тому вашому любезнішому, як йому боронитися?
Він подивився на закам’янілих за столом Горбатого й Вальку і почав підводитися.
– Ну, то що, п’ятсот – і по руках?
Вони мовчали. Дженджурик згріб зі столу кепочку і натяг на дрібненьку голівку.
– Ну, діло хазяйське! – сказав він, начебто збираючись іти.
– Зажди! – хрипко сказав Горбатий. Він не дивився на дженджурика, але в душі в нього знялася холодна хвиля: відчував оту знайому ваготу на серці, яка завжди виникала, коли хтось його ображав. – Чотириста.
– Чотириста не пойдьоть, – сказав дженджурик. – П’ятсот – і по руках.
Валька дивилася на дженджурика спокійним і холодним поглядом. Горбатий уже метнувся, щоб вставати, але вона владно притримала його.
– Гаразд, – сказала зимно. – По руках!
– Ну от, – задоволено відповів дженджурик і стяг кепочку з голови, усівся за стіл і вільно розклався.
– Зап’єм це діло, чи що? – сказав спокійно й добродушно. Бо ви на цьому, хе-хе. Матимете більше, як я, хе-хе…
12.Сьогодні, коли прибігла схвильована мати, коли побачив він у неї на очах сльози, тремтливі вуста її відразу оповіли йому ще й про це наслання – очі в матері стали великі й перелякані; сьогодні, коли й без того вирішив покинути він цю вулицю і все своє нерозв’язне, відчув він по-справжньому, що земля таки вислизає йому з-під ніг. Душа його скулилася, наче бита морозом, він начебто поменшав, згорбився і покірливо опустився у червоний морок власного безсилля. Здавалося, зависла над ним важенна каменюка: дім, в якому був, здався раптом хитливим кораблем, якого ось-ось заллють розбурхані хвилі. Жив, як беззахисна комаха в цьому дивному помешканні, що було начебто заплетене все грубою павутиною. Сидів, заплющившись, і бачив у кожному кутку по павуку. Великі і вгодовані, вони дивилися на нього з чотирьох боків, двох принаймні він знав. Мали однакові очі, однакові посмуговані тіла, однакову завзятість – його раптом пройняв жах. Здалося йому, що ці двоє. Горбатий і Валька, таки справді розділена навпіл одна істота: те, що він любив і ненавидів, бо інакше не пояснити тієї разючої поміж них схожості. Поки що вони не нападали, чекали тільки, щоб він почав рухатися сам. І його таки почало вабити в ті сітки, отак замотатись у них з головою, і хай п’ють і ранять його: світ для нього був заснований. Знав, що за вікном залита сонцем дорога, але була вона вже не для нього: нікуди він від свого прокляття не втече. «Але втікати треба, – подумав він, – бо це єдине, що я зараз можу». Завжди був він млявий і неповороткий. Завжди як сонна муха, на яку знайдеться павук із павутиною, хай і спалахує в ньому вряди-годи лютість: та лютість була мала й короткочасна. Отож він дивився на мучителів своїх, що порозсідались по кутках, і не мав до них ненависті.
Вдихав у себе запах непровітреиого приміщення і слухав одноманітний туркіт матері, яка, здається, так і не перестала говорити, відколи прибігла з тим відром. Він-бо сидів приплющившись і начебто глибоку думу думав. Здалося йому, що з цієї кімнати таки немає виходу, тобто була вона зовсім без дверей, а були там тільки оці чотири смугасті потвори. Хотів повернутися й побачити тих інших двох там, за спиною, але не міг і пальцем кивнути. Зрештою, знав, що побачить, мали бути там ті ж таки очі і ті самі обличчя, власне, відбиті зображення цих двох, що так насторожено його чатують.
Розплющився і задививсь у вікно, за яким світився шматок дороги, і вже наче хитався в поїзді – тікав, як робив це не раз, гнаний материним відчаєм і своїм чорним вогнем. «Я блазень і арештант», – подумав він, і йому раптом стало жаль і матері, яка ще й досі туркотіла й туркотіла біля нього, і тих двох пасастих по кутках. Лихі напливи нудьги налинули на нього: тут, у цій заснованій павутиною кімнаті, стало йому раптом зовсім холодно.
Він устав, хоч йому було сумно й болісно залишати цю кімнату, але таки мав її лишити: ну так, онде про це каже й мати, в неї заплакані очі, вона не на жарт схвильована, вуста в неї тремтливі й перелякані. Він сам відчуває жах, хоч його й вабить до тих холодних та жорстких очей, до тої дивної жінки, котра чомусь кипить супроти нього зненавистю.
Він зараз піде, думав Андрій, ще хвильку, хай незручно залишатися в цій от кімнаті довше і мулько дивитися на тих смугастих павуків, блазнів у піжамах, яких усе-таки треба буде колись вирвати з душі, щоб нарешті знайти звідси вийстя. Адже й чекання їхнє дочасне, вони вже рушили на нього, про це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.