Хлої Еспозіто - Шалена

Я могла би пояснити, але навряд чи це щось змінить. Погляд у нього такий, ніби він хоче розірвати мене на шматки.

– Я не розумію, про що ти, – нарешті кажу я тремтливим голосом. Я помру. Факт лишається фактом.

– Що, правда? – кричить він. Його голос гримить, наче грім.

– Правда, – кажу я.

Він випростується по протилежний бік ліжка, грає кулаками. Здається, він дуже розлючений.

– Що ти наробила? Ти вбила її, так? Ти, кляте стерво, ти вбила мою дружину!

– Ні! Я не вбивала! Будь ласка… просто вислухай!

– Ти вбила свою сестру. Я мав здогадатись. Ти цілий день поводилася дивно. Бет ніколи б не з’їла цілу пачку «Прінґлз»! І вся ця історія з яхтою – Бет уміла керувати човном. Вона… вона… вона…. вона… це ми мали вбити тебе!

Амброджо смикає себе за волосся, практично вириває його з коренем.

– Я Бет! Я Бет! Клянусь, я не Алві!

Я притуляюся до узголів’я, давлюся слізьми. Він хапає мене за литки, стягає вниз. Сідає на мене, припнувши мене до ліжка.

– Що я подарував тобі на Різдво минулого року?

– Я-я-я не пам’ятаю.

– Де було наше перше побачення?

– Не-не-не пригадую.

Його обличчя за сантиметр від мого. Відчуваю, як його слина бризкає мені в очі. Якби я не була така налякана, мені було б дуже бридко. Його чимала вага притискає мене до простирадла.

– За яку футбольну команду я вболіваю?

Треба вгадати…

– Це «Італія»?

За Амброджо на камінній полиці видніється лялька, та, що була в Елізабет ще в дитинстві. Вона звисає з каміна, витріщаючись на мене, щось зблискує в її мерехтливих очах. З її пальця на нозі стирчить самотня шпилька. Ніби тут Бет. Ніби вона дивиться на мене, просто зараз, цієї хвилини. Я відчуваю її присутність. Я відчуваю її лють.

– Ти нічого не хочеш мені сказати, Алвіно? – питає Амброджо, нахиляючись ще ближче. Тепер він тремтить, його очі широко розплющені. Я не помічала, який він сильний – великі м’язи на плечах, біцепсах, грудях. Він міг би зламати мою шию, наче гілку.

– Звідки… звідки ти знаєш, що ми кінчаємо по-різному? – питаю я. Вдала спроба…

– Я трахнув тебе в Оксфорді. Чи ти була така п’яна, що не пам’ятаєш?

– Чорт, – шепочу я, закриваючи рота долонею. – Так ти знав, що то я? Що то була Алві?

– Звісно, я знав. Ти що, за ідіота мене маєш?

Я хитаю головою:

– Ні, звісно, ні.

Амброджо трохи послаблює хватку. Тре собі скроні, заплющує очі.

– Я просто… я просто… я не розумію. За яким хріном ти була вдягнена як Бет?

Я користуюся моментом. Він видається спантеличеним – це мій шанс! Я виборсуюся та вистрибую з ліжка. Хапаю сукню та вибігаю в двері – на щастя, вони на моєму боці кімнати. Амброджо голий, і краєчком ока я бачу, що він шукає штани. Я вилітаю в двері, не озираючись.

Я біжу коридором, сходами вниз, крізь віллу, натягаючи сукню через голову. Долоні в мене спітніли, піт проступає по всьому тілу: на спині, на шиї. Від прохолодного нічного повітря я тремчу. Штурхаю двері й вибігаю на терасу, ляскаючи голими п’ятами по бруківці патіо. Я біжу заїздом, вибігаю на дорогу. Я не озираюсь, але чую, що він наздоганяє, ріння шурхотить під його ногами, він гукає: «АЛВІНО! ПОВЕРНИСЬ!»

Він уб’є мене.

Тихо. Темно. Втекти я від нього не зможу, але, ймовірно, зумію сховатись. Я мчу дорогою до амфітеатру. Тут дві хвилини пішки, то ж я маю швидко туди добігти. Тут має бути якась схованка – кущ, скеля. Я озираюся, шукаю, шукаю. Я біжу схилом, скажено розмахуючи кінцівками. Піт стікає обличчям. Сукня прилипає до тіла. І чому я не вдягла штани? Гострі камені врізаються в п’яти. Забиваюся пальцем на нозі об щось тверде. Чорт! Як боляче – мабуть, я його зламала. Адреналін зашкалює. Я спотикаюся, падаю, але це краще, ніж розлючений Амброджо.

У напівтемряві бачу камінь попід парканом і застрибую на нього. Я перелажу через паркан і чіпляюся за іржавий гвіздок. Ай! Чорт! Здираю шкіру. Тепер у мене буде правець. Щось тепле тече по моїй нозі. Що це? Кров, піт, сперма? Але мені нема коли розбиратися. Перемахую через край. Зістрибую та біжу в бік театру. Амброджо за мною, на відстані кількох метрів.

– Алві! Спинись! Іди сюди й розкажи мені. Чого, в біса, ти була вдягнена як Бет? Що вона задумала?

Він з гуркотом перестрибує через паркан.

– Я хочу знати, що, в біса, коїться.

У світлі місяця я бачу внизу обриси амфітеатру. Я збігаю сходами до сцени. Перечіпляюся в темряві й забиваюся коліном. Обличчя шмякається об землю: пісковик і метал. В очі потрапив бруд, вони сльозяться, печуть. Я кліпаю, кліпаю, вдихаю пил. В мене за спиною, близько, гупають кроки: Амброджо наздоганяє. От лайно! Я зішкрібаю себе з землі: коліно пульсує, палець ноги болить. Я кашляю, відхаркуюся, намагаюся вдихнути.

Я біжу до сцени й видираюся на платформу. В задній її частині є колони, я прямую до них. Ховаюся за колоною, присідаю, затамовую дух. Я бачу, як він біжить у бік сцени. Я перебігаю до наступної колони.

– Ти не можеш вічно бігати від мене, – каже Амброджо. – Іди сюди, Алвіно! Усі дізнаються, що ти наробила. Ти мене чуєш?

Ні! Ні! Ні! Ні! Трушу головою, щоб не чути його криків. Співаю подумки «Мені має так пощастити». «Відкину це»[90]… Він застрибує на сцену. Я бачу, як він зупиняється й роззирається по обидва боки. Срібний зблиск. У нього щось у руці! Що це, чорт забирай, таке? Ніж? Пістолет?

Він змусить мене заплатити за все.

Він не знає, в який бік я пішла. Він повертається спиною й крадеться в протилежний бік порожньої сцени. Я навшпиньки переходжу до наступної колони. Я повзу низенько, в тіні, важко дихаючи, проклинаючи все, серце моє вибухає, чоло притискається до холодного мармуру. Шкіра горить. У горлі пересохло. Нас із Амброджо розділяє принаймні три колони. Мені потрібна горілка. Хочеться плакати.

Він розвертається та йде в мій бік.

Трясця його матері, це пістолет!

Я зіщулююся й заспокоюю дихання, намагаючись вдихати й видихати якомога тихіше.

Ані звуку. Тихенько, Алвіно. Не проколись. Мені б зараз не завадив мій швейцарський ніж чи штопор, як у тієї дівчини з потягу. Мені б не завадила рушниця. Я відчуваю, що біля моєї ноги на землі лежить камінь,