Хлої Еспозіто - Шалена

і я міцно стискаю його тремтливими пальцями. Він розміром із сицилійський червоний апельсин, важкий, круглий, із загостреним кінцем. Амброджо підбирається ближче. Ближче. Ближче. Він знає, що я тут… десь тут… десь тут… Я бачу, як рухається його силует: крадькома, навшпиньки, чорна тінь, яка намагається заховатись. Він підступає до мене, вдивляючись у темряву. Жодних звуків, окрім дихання Амброджо. Тваринного. Небезпечного. Це майже рик. Я затамовую дух, хоча мені хочеться кричати. Якщо я його чую, то й він чує мене. Він лише за кілька метрів від мене. Два метри. Один.

– Чому ти була вдягнена як Елізабет, Алві? – питає Амброджо в темряві. – Ми так не домовлялись. Що відбувається?

Я високо підстрибую й щосили б’ю його каменем по голові. Я ще раз щосили його б’ю. Він падає на землю й випускає пістолет. Осідає долілиць на сцену. Тепер я височію над ним, загострений камінь і досі в моїй руці, все тіло тремтить, готове щомиті напасти. Його руки б’ють по землі, він тягнеться до моєї щиколотки. Хапається за неї.

– Чорт! – верещу я.

Він тримає міцно. Він аж ніяк не мертвий. Треба його добити, але я падаю! Він тримає мене за обидві литки й тягне до себе. Я хитаюся й падаю йому на груди. Заношу камінь над головою, опускаю йому на череп, б’ю його по голові знову, і знову, і знову, і знову, і знову.

БАХ!

БАХ!

БАХ!

БАХ!

Я кричу, й плачу, й тремчу водночас. Він більше не рухається, бляха, нарешті, але його пальці й досі тримають мене за щиколотки, стискаючись сталевими лещатами. Я вивільняю ноги. Кидаю камінь – моїм пальцям несила більше його тримати. На моїх долонях щось слизьке, на руках і на сукні. На губі запеклася кров – на смак вона як напівсирий стейк. Кров забризкала моє обличчя, мою шию. Все моє тіло горить, пашіє. Я задихаюсь, обливаюся потом, знемагаю від задухи. Прохолодне нічне повітря торкається мене своїми мацальцями, наче кальмар, наче восьминіг, наче пальці мерця. Я дивлюся на тіло й здригаюсь.

Я підстрибую й, хитаючись, іду назад, бачу, де Амброджо впустив пістолета, лише за кілька метрів звідси. Нащо Амброджо пістолет? Це було близько. Він міг мене застрелити. Хто, в біса, ці люди? Я думала, що знаю їх. Думала, що вони родина. Я взагалі нічого не знала. Я підбігаю й підіймаю його. Я ніколи досі не бачила справжнього пістолета: лише іграшкові й водні. Я ніколи не ходила на пейнтбол чи на лазерні бої. Я зважую пістолет у долоні: холодний і на диво важкий. Чужорідний. Дивний. Хвиля збудження прокочується моїм тілом. Пістолет Амброджо! Я залишу його собі. Тепер він мій!

Я дивлюся на розпластане тіло Амброджо. Окрім чорних боксерів, на ньому немає одягу. Волосся на потилиці злиплося від крові. Я стою, схилившись, спершись долонями на коліна, вирівнюючи дихання. Все моє тіло невпинно труситься. Руки болять. Стегна пульсують. Він не рухається. Він точно мертвий? Я беру пістолет у ліву руку, наставляю, непевно, в напрямку його голови. Я по міліметру наближаюся до тіла, нахиляюсь і намацую яремну вену. Вичікую десять секунд. Один, два, три, чотири… Дякувати Богові: пульсу немає. Відсмикую руку від його шиї, очікуючи, що він повернеться та вкусить мене, підхопиться й схопить мене, закричить мені в обличчя. Якщо він це зробить, я його застрелю. Але він не рухається. Він мертвий. Не можу повірити. Його більше немає. Я в безпеці!

Що, в бісової матері, я буду робити тепер?

Розділ двадцять шостий

Я щосили гупаю в двері.

– Сальваторе! Сальваторе!

Я грюкаю й грюкаю, поки у віллі не чуються важкі кроки. Блін, пістолет!

Він запанікує. Я кидаю пістолет під кущ перед вхідними дверима й притрушую його листям. Прийду по нього пізніше.

– Che cosa? Che cosa?[91] – каже він.

Чоловік розчиняє двері. Він високий і широкоплечий, ширший і вищий за Амброджо. Це – Сальваторе. Він нагадує мені відомого рестлера, когось з «Ворлд реслінґ ентертейнмент». Він тре очі. Біднесенький, він спав. Я його розбудила. Напевне, він думає, що це його найгірше жахіття: його коханка, вся в крові, приходить до нього посеред ночі.

– Oh, minchia![92] З тобою все гаразд?

Він думає, що це моя кров.

– Сальваторе, – кажу я. Я падаю в його обійми, вибухаю риданнями, схлипую в нього на грудях. Він відсуває мене, відступає назад, приголомшений.

– Бетто, що сталось? Котра година?

Він дивиться на свій зап’ясток, туди, де – якби це було вдень – мав би бути його «Патек Філіп», але ні. Зараз грьобана ніч.

– Будь ласка, будь ласка, ти мусиш допомогти мені, – кажу я, хапаючи його за передпліччя, впиваючись в них нігтями; мої очі зяють, як дві могили. – Він хотів убити мене, в мене не було вибору. Він мертвий.

Я спостерігаю за тим, як змінюється обличчя Сальваторе, поки він перетравлює те, що я сказала.

– Що? Хто? Вбити тебе? – каже він.

– Амброджо. – Я кусаю губу. Я досі відчуваю смак крові. Пробігаю язиком по передніх зубах і сковтую.

– Амброджо? Вбити тебе? – каже Сальваторе. – Я не вірю! Амброджо б і пальцем тебе на зачепив. Він нікчемний cornuto. Ганчірка.

– У нього був пістолет, – кажу я. – Пістолет!

Він хапає мене за руку й затягає всередину, вихиляється з дверей і оглядає садок. Нічого. Нікого. Він із гуркотом зачиняє двері. Сальваторе проводить мене на кухню та вмикає світло: нестерпно яскраве, очам боляче. Я задовго пробула в темряві, наче якась сова.

– Сідай, – наказує він.

На Сальваторе обтисла біла футболка й блакитно-зелені смугасті боксери «Кельвін Кляйн». Я вже бачила його напівголим у садку. Я знаю, що топлес він виглядає краще. Він нависає наді мною, високий та м’язистий. Напевне, він качається десь так щодня. Я розумію, що в ньому подобалося моїй сестрі. Я впевнена, що я б, мабуть, теж завела інтрижку. Італійські чоловіки такі неймовірно привабливі. Якби я жила тут, я б таке влаштувала на «Тіндері»! Але зрада – це так не схоже на Бет. Це не в її характері! Чому вона обманювала? Чому тікала? Амброджо чудовий. Хоча, схоже, в ліжку він просто ніякий. Та все ж має бути щось іще. Вона б ніколи не захотіла покинути свого чоловіка. Це проти її природи. Я не розумію.

Сальваторе наливає мені склянку води з-під крана. Моя рука тремтить, і трохи води розливається. Я випиваю