Хлої Еспозіто - Шалена

class="book">Він біжить до штурвала яхти. Лише за кілька метрів від нас височіють скелі. Що за нафіг?

– Допоможи мені! – каже він, хапаючись за кермо й скажено його крутячи.

Я підхоплююсь і підбігаю. Як же ми цього не помітили? О Боже, ми ж розіб’ємося. «Коста Конкордія», дубль два. Ми стоїмо поряд і насилу повертаємо стерно. Раптом я розумію. Моє парео – воно зникло. Воно й досі лежить на палубі, там, де я його залишила. Я дивлюся на своє тіло, раптом зашарівшись. Я панікую. Треба відвернути його увагу. Я настрибую на стерно й щосили тягну його вниз. Амброджо хапає його та тягне вгору.

Але запізно.

КРАХ! БАМ! БУМ!

Яхта хилитається, здригається, тремтить. Ми перевернемося догори дригом? Кіль врізається в скелі, чується хрускіт.

– Merda! – знову каже він. – Сподіваюся, ми не застрягли!

Але ми застрягли. Ще й як застрягли.

– Мені так шкода. Я впала.

Амброджо озирається довкола, але інших човнів не видно.

– Давай, – нарешті каже він. – Стрибаймо. Можна доплисти до берега. Тут недалеко.

Він бере мене за руку й веде до краю яхти.

Я вдивляюся в темно-зелену воду – здається, тут дуже глибоко. Виглядає дуже страшно.

– Треба повернутися й викликати допомогу.

Він зникає, і я чую «ПЛЮСЬ»! Не встигаю я й оком змигнути, як він відпливає від мене. Він схожий на дельфіна, слизького й блискучого у воді. Здається, він плаває набагато краще за мене. Амброджо повертається у воді й кричить:

– Давай же, Бет! Стрибай! Вшиваймось.

Я стою на краю яхти й дивлюся вниз. У мене не надто багатий вибір. Я не можу лишитися на цьому «Титаніку» сама. Вода глибока й страшна. У моїй голові спалахують сцени «Щелеп». Ряди і ще ряди гострих, як леза, зубів. Кінцівки, що плавають на поверхні. Шматки хрящів. Солона вода стала червоногарячою – стільки в ній крові. Придивляюся, чи не видніються на обрії плавці. Нічого немає. Гаразд. Ну добре. Я заплющую очі, затискаю носа. Один, два, три – стрибай! Я бомбочкою пірнаю у воду. З яхти вода здавалася такою теплою, але ж ні! Вона – крига, льодовик. Я вимахую руками та ногами, чіпляюся, борсаюся, наче жаба, яку вдарило струмом. Ну ж бо, Алві, ти русалка. Амброджо дивиться. Плавай як Бет.

Я, як можу, вдаю Аріель, повільним кролем допливаю до берега. Я видивляюся тіні у воді. Якщо бачиш акулу, треба вдарити її в ніс. Амброджо бере мене за руку – нарешті! – й витягає мене до скель на березі. Я озираюся й бачу, як за нашими спинами повільно тоне човен. Пробій у корпусі наповнюється водою. Яхту розтрощено вщент.

Розділ двадцять п’ятий

Таорміна, Сицилія

Ми падаємо в ліжко, наші кінцівки сплітаються, тіла притиснуті одне до одного.

– Пробач за яхту. Я тобі відшкодую, – кажу я.

Амброджо не відповідає, він просто цілує мене глибше, його губи спраглі моїх. Йому ж нічого не варто купити нову яхту, правда ж? Я відсуваюсь, і він стягує свою футболку. Я дивлюсь, як напружуються м’язи його пресу, гладжу їх пальцем. Його шкіра гаряча й шовковиста, засмагла до глибокого, темного, золотаво-коричневого кольору. Ну просто пальчики оближеш, він майже їстівний. Його живіт схожий на плитку молочного шоколаду. Я тягнуся до лампи на тумбочці й клацаю вимикачем, натягаю кутик простирадла, щоб закрити груди. Я не хочу, щоб він мене бачив, просто про всяк випадок. Але більше терпіти мені несила. Я хочу трахатись.

– Не вимикай, – каже Амброджо. – Ти ж знаєш, я не люблю робити це в темряві.

– В мене трохи болить голова, – кажу я.

Ми робимо це! Просто зараз! Так-так, ми робимо це! Я тягнуся до його боксерів, зриваю їх із нього, торкаюся його пеніса.

– Ой, – кажу я.

– Що таке?

– Нічого?

– Чому ти зупинилась?

Радше сосиска, ніж ковбаска.

Упевнена, в Оксфорді він був більший. Взагалі-то, якщо подумати, я не дуже пам’ятаю… Я була дуже, дуже п’яна, і це було дуже давно. Та й у ті дні мені не було з чим порівнювати. До того в мене не було чоловіків.

Амброджо притягує мене до себе, облизує мені шию й кусає мочку вуха. Він стискає мої груди, наче це еспандер для рук. Я ковзаю рукою вниз по його животу, до пеніса. Можливо, якщо я його погладжу, він стане більший? Наші ноги сплітаються. Я відчуваю його підошву пальцем ноги. Ой.

– Ти не знімеш шкарпетки?

– Що? Навіщо? Раніше тобі це не заважало.

– Забудь.

Закочую очі в темряві.

Він спускається моїм тілом мені в міжніжжя. Щось вологе: його підборіддя торкається моєї дупи, а ніс – клітора. Його язик завис десь південніше моєї вульви. Все це не дуже допомагає.

– Ти там іще не закінчив?

Він витирає губи, підіймається нагору. Все моє тіло тремтить. Що, як зі мною в нього будуть не такі відчуття, як із Бет? Що, як вона не була килимком для ніг, а виробляла якісь запаморочливі трюки, яких я не знаю? Що, як вона знала тантру? Чи смоктала, як порохотяг? Чи, може, вона могла закинути п’ятки за голову?

Він, взагалі, увійшов?

Дарма я хвилювалась.

Амброджо штовхається чотири чи п’ять хвилин, стікаючи потом, стогнучи, задихаючись, напружуючись. Це не надто приємно. Думаю, він міг би відкусити мені вухо. Я просто зімітую оргазм. Пам’ятаю цю сцену з «Коли Гаррі зустрів Саллі». Пригадую свої відчуття з секс-іграшкою № 5.

– Оххххххххххххххххххххххххххххххххххххх!

Амброджо кінчає трьома короткими розрядами, а потім відкидається на свій бік ліжка.

Ну, це лажа. Серйозно? Оце й усе. Напевне, в Оксфорді я була зовсім угашена. Йому, здається, сподобалося, а мені, певно, більше до смаку містер Дік. Не можу повірити. Після всіх цих років. Це так несправедливо. Я розчарована.

– Merda! – каже Амброджо, вистрибуючи з ліжка й задкуючи від мене. – Що за чорт? Алвіна? – питає він.

Він дивиться мені просто у вічі, наче акула, намагається прочитати мої думки, як Ларрі Девід, як агент ЦРУ. На його обличчя лягає тінь.

– Алвіна? – кажу я. Чому ти так мене назвав?

Жодна волосина на моєму тілі не ворушиться. Щоправда, їх у мене й нема. Я зголила їх усі, коли стала Бет. Я ошелешена, скам’яніла, нерухома, як одна з тих фігур у музеї Помпеїв, як та мармурова статуя Бет.

– Ти не Бет. Ви кінчаєте по-різному, – каже він.

Що, правда? От лишенько. Звісно, я розумію: він хоче сказати, що ми вдаємо по-різному.

– Що, в біса, відбувається? Краще тобі, чорт забирай, пояснити! – кричить він, б’ючи кулаком по узголів’ю. – Що, в дідька,