Хлої Еспозіто - Шалена

бездоганно, аж так, що видаватиметься нереальним. Але так воно й буде, бо я на це заслуговую. Як у рекламі «Лореаль»: адже ти цього варта. Я тяжко працювала заради цього лайна. Це все, про що я мріяла. Я це заслужила. Саме так.

– Попливемо на Лампедузу? – питає Амброджо, пробігаючи теплою рукою від мого плеча до шиї.

Що таке, в біса, Лампедуза?

– Ем, – кажу я, озираючись. Це що, якийсь маяк?

– Он там, з правого борту.

Я дивлюся ліворуч.

– Ні, це порт. З правого борту, – каже він. – Та що з тобою сьогодні? Ти головою вдарилась?

Чорт. Ну звісно. Бет би знала таке. Я мило всміхаюся й дивлюся вдалину, праворуч. Хитаю головою. Нічого не видно.

– Ні, ти маєш рацію. Давай лишимося тут. Острови завжди дуже схожі. З часом усі пляжі починають видаватись однаковими. Нудно.

Ми знову лягаємо та спостерігаємо за чайками, які танцюють високо в небі, вальсують, кружляють по дві, по три, бліді, наче привиди, у своєму білосніжному пір’ї. Можливо, в нас буде дитина, в нас із Амброджо. Маленька дівчинка на додачу до хлопчика. Вона буде напівіталійкою, але схожа буде на мене. Темніше волосся. Смаглявіша шкіра. А як назвемо? Якось по-італійськи. Софія? Анджеліна? Моніка Белуччі? Так, це було б ідеально. Наша бездоганна родина. Наш бездоганний будинок. Я робитиму сотні фотографій і викладатиму їх в «Інстаґрамі». У «Фейсбуці». У «Твіттері». Буду твітити про свою розкішну родину. Про своє чудове життя. Подивіться, який у мене сексуальний чоловік. Подивіться, які в мене милі діточки. У мене буде більше підписувачів, ніж у Кім Кардаш’ян. Я отримуватиму сотні тисяч лайків.

І з такою купою грошей я зможу не працювати. Я питиму, та їстиму, та ходитиму на шопінґ, та їстиму. Емілія допомагатиме мені з дітьми. Можливо, ми наймемо й інший персонал. Я нарешті зможу попрацювати над своєю поезією. Над збіркою хайку. Над видатною книгою, що збиратиме нагороди. Можливо, я куплю ручну собачку. Маленького чихуахуа, яку покладу до сумки замість містера Діка. Чи, може, заведу ведмедя, як лорд Байрон. Це було б круто.

– Бет, – каже він.

– Так, любий.

Я повертаюся до свого вродливого чоловіка. До свого прекрасного, привабливого, розкішного чоловіка. Я й досі не знаю, звідки в Бет були ті синці. Чого моя близнючка була така зла на Амброджо. Чому хотіла втекти від нього. Чому в її сумочці було те діамантове кольє? Про що вона сперечалася із сусідом? Раптом Амброджо видається серйозним. Він збирається мене вбити? Він мене поб’є, задушить, а тіло викине в море!

– Мені шкода, що з твоєю сестрою так вийшло, що все отак обернулось.

А, це. Зрозуміло.

Підіймаюся на ліктях і мружуся на сонце. Беру темні окуляри сестри від «Ґуччі» й знову вдягаю їх.

– О. Так. Мені теж, – кажу я, повертаючись до нього. Закопилюю губи й морщу носа, як це робила Бет.

– Власне, через те, як усе сталося, через те, що ми не змогли поховати її як слід. Ми ж збиралися влаштувати нормальний похорон, не шкодуючи грошей. Через це я жахливо почуваюсь.

Я беру його за руку. Приємне відчуття.

– Я розумію, – кажу я й гладжу йому пальці.

Можна змінити цю грьобану тему? Я ж лише почала розважатись.

– Просто гіршого моменту для її смерті й не вигадаєш. Розумієш, з цією оборудкою. З Караваджо. Тепер я не знаю, що нам робити. Нам потрібен новий план.

Я буквально нічого не розумію.

– Я знаю, – кажу я. – Усе пішло… не так.

– Треба вигадати щось інше. У нас збігає час. Це наш останній патрон. Єдиний вихід. Ми не можемо собі дозволити помилку. Ти знаєш, що може статися… що вони можуть зробити…

– Ммм, ага. Звісно, – кажу я.

Амброджо зітхає й підіймається на ліктях. Він робить ковток шампанського.

– Я хочу сказати, що в якомусь сенсі, може, й краще, що твоя сестра померла, ну як знаєш, коли роблять евтаназію.

Мене обсипає холодом, плечі напружуються.

– Ні, любий, я не розумію, про що ти.

– Ну, знаєш, ти завжди казала, що вона не при собі… що в неї нікчемне життя. Принаймні тепер її стражданням покладено край. Можливо, це й на краще.

Що вона казала? Як Бет могла говорити про мене таке? Я б дала їй ляпаса, та її тут немає. Мені хочеться затягти її на морське дно й бити її, гамселити. Лицемірна корова! Як вона могла? Як вона сміла? Обливати мене брудом за моєю спиною перед чоловіком моєї мрії! Брехати про мене! Сука!

Він підбадьорливо мені всміхається, тож я всміхаюсь у відповідь і вдаю, що згодна.

– Так. Це на краще.

Я витріщаюся на морських птахів. Думаю, це альбатрос.

– Бет, – каже він знову.

О Господи, ну що цього разу?

Він раптом встає й крутиться переді мною з боку в бік.

– Ти нічого не сказала. Тобі що, не сподобалися мої нові «Спідо»?

Я витріщаюся на плавки Амброджо. Його накачані булочки за два сантиметри від мого носа. Плавки просто собі однотонні блакитні «Спідо».

– О, вони нові?

Він повертається до мене дупою.

– Так. Ти справді не пам’ятаєш? Я не міг вибрати між червоними та синіми.

– Отже, ти купив сині.

– Отже, я купив обидві пари. І це – сині. Не подобаються? – Він проводить рукою по своєму пресу з «Менс хелс» і розгладжує тканину шортів для плавання.

– Вони симпатичні, – кажу я. – Тобто вони бездоганні.

– Тобі червоні більше сподобалися, так? – каже він.

– Та ні. Мені й ті, й ті подобаються.

Він нахиляється й цілує мене в губи: м’який, теплий, довгий цілунок. На смак він як яблука – ой, як шампанське.

– Ти зможеш колись пробачити мені? – питає він стиха, цілуючи моє підборіддя, мою шию, мою ключицю. – За твою сестру.

О Амброджо…

– Вже пробачила.

Я проводжу долонями по його гарячій бронзовій м’язистій спині й глибоко вдихаю. Його запах – справжній секс: «Армані код блек», феромони, тютюн. Я божеволію від нього. Хай там що, але я з ним не спатиму… не тут. Не зараз. Я ще не готова. Мені потрібно більше часу, щоб ужитися в роль. Мені потрібна слушна нагода для трансформації. Якщо я пересплю з ним зараз, усе зіпсовано. Я не зможу кохатися як моя сестра. Без шансів. Бет у ліжку була килимком для ніг. Зуб даю.

Амброджо просовує руку під зав’язки мого купальника й обхоплює долонями мої груди. Соски напружуються. Я кусаю губу. Він нахиляється, цілуючи мою шию, притягуючи мене ближче. Я відсуваюсь.

– Merda! – каже Амброджо, раптом підстрибуючи.