Ірина Тетера - Київ — New York

— Гаразд, тоді я підвезу тебе.

— Не варто, я візьму таксі.

— Завтра ти покажеш мені свою нову роботу?

— Якщо встигну закінчити.

Він вийшов зі мною на ґанок і дивився услід, аж поки машина зникла за поворотом.

Джастін завжди проводжав мене поглядом, немов знаючи наперед, що одного разу я не повернуся. Почуття затуманювали його розум, не даючи проникнути в суть і розгледіти неминучість фіналу. Він, як і я, відкладав свій біль на потім. І щоразу, прив’язана до нитки його погляду, я намагалася уявити, як залишу його колись за межею, що розділяє наш із ним світ навпіл. Для того щоби ніколи не перетнути цій кордон у протилежний бік, не повернутися до нього знову. Щоразу ці думки викликали біль і гіркоту. Я ще не знала, скільки пекельних зусиль потрібно буде докласти, щоб, торкнувшись востаннє його обличчя, назавжди залишити в минулому його очі, які так свято чекають мого повернення. Але вже зараз я здогадувалася, що це буде найскладніше рішення з усіх, які мені доводилося приймати.

Ще не ввімкнувши світло в номері, я побачила, ба навіть відчула, що ромашки зникли. Імовірно, їх викинула покоївка. Ще вдень я помітила, що вони почали в’янути, але їхня відсутність засмутила мене. Добре, що я встигла засушити одну. Поклала її між сторінок свого паспорта, і тепер вона назавжди залишиться зі мною.

Прийнявши душ, я, як зазвичай, сіла біля вікна. На годиннику була одинадцята. Сьогодні я не вдивлялася у вуличне життя. Я знала, що хочу намалювати на щільному білосніжному аркуші. І знала наперед, якою буде ця картина. Відтінки, сюжет, лінії — я вперше чітко уявляла собі кінцевий результат. Я просиділа за мольбертом до сьомої ранку, не відчуваючи втоми. На підлозі стояв кухоль вистиглого чорного чаю, я так і не зробила ані ковтка.

Давно мені не доводилося малювати так несамовито, надривно, фанатично. Ба більше: таке нестримне бажання зобразити дійсність гранично достовірно наздогнало мене вперше. Забруднивши всю палітру в пошуках потрібних відтінків, я викладалася на всі сто. Я ніколи не була такою щирою з неживим аркушем паперу, довіряючи йому свій біль, ховаючи свою слабкість. Я завжди знала, як складно ділитися сокровенним, даруючи написаному свої почуття, але навіть не могла собі уявити, як легко від цього стає.

Коли я нарешті дісталася ліжка, то відразу провалилася в сон. У кожній клітині панувало чарівне відчуття невагомості, яке обертало мене у вирі думок і надій. Там, у вигаданому світі ожилих мрій, я знов і знову віддавалася Джастіну. Цілком, не засмічуючи голову сторонніми думками й докорами. Там ми були лише вдвох. Не існувало жодного іншого життя, яке чекало мого повернення. Не було жодної іншої Аліси, здатної зрадити любов. Аліси, яка була занадто справедливою й чесною. Утім, хіба можна назвати чесною людину, яка обманює всіх навколо й саму себе?

Але тієї ночі Джастін зник із моїх видінь. Його витіснила намальована мною картина. Я бачила її згори. Я злетіла над нею, не відчуваючи свого тіла. Спочатку цей політ навіть потішив мене, але несподівано я зрозуміла, що не керую собою. І чим сильніше мені хотілося відчути землю під ногами, тим вище я піднімалася, а потім зовсім випурхнула у вікно. Якась невідома сила забирала мене далі й далі від полотна. Я впізнавала будинки й вулиці, повз які летіла, хоч вони були іншими. Я гукала перехожих піді мною, просила їхньої допомоги, але зрадник вітер розвіював крики, не даючи їм приземлитися, і випадкові перехожі, усміхаючись, махали рукою, чомусь зовсім не дивуючись дівчинці, яка парила над землею.

Я сама не помітила, як долетіла до школи. Побачивши тьмяне світло в майстерні Джастіна і його силует у вікні, я так і не зуміла зупинитися. Я відлітала далі й далі від нього, фізично відчуваючи цю болючу відстань. Остаточно зникли вогні Нью-Йорка, його вулиці та хмарочоси, і я занурилася в цілковиту темряву, продовжуючи летіти.

А потім я впала. Різко. Так, що приплив адреналіну забив мені дихання. Здавалося, що вижити після такого падіння було б нагородою, але найбільше лякало те, що я не знала, чи потрібен мені такий приз. Я розплющила очі за секунду до того, як моє тіло торкнулося землі. Я падала разом із краплями дощу, немов і сама перетворилася на дощ. Я була так близько від землі, чула її сирий запах. І, заплющивши очі, прошепотіла його ім’я.

На тумбочці біля ліжка розривався мобільний. Насилу намацавши вібруючий холодний метал, скинувши на підлогу тюбик із кремом для рук, я нарешті натиснула кнопку прийняття виклику — і мелодія стихла.

— Алло! — Я відразу впізнала Кейт.

— Привіт! — Мій сонний, трохи захриплий голос видавав мене.

— Люба, я тебе розбудила? Усе гаразд? — Я не могла зрозуміти, чи після нашої вчорашньої розмови її тон став теплішим, чи мені здалося. — Може, перенести твої заняття?

О боже, заняття! Нагадування про них змусило мене сісти в ліжку.

— Ні-ні, все гаразд. А котра зараз година?

— Десята.

— Я встигну. — Півтори години в запасі, добре, що сьогодні не було ранніх лекцій.

— Я хотіла запитати... Мені, звісно, ніяково, але чи Джастін часом не в тебе?

— Ні.

— Зрозуміло, вибач. Він пішов кудись із самого ранку. А мені терміново потрібно переговорити з ним. Може, малює десь у парку.

— Усе гаразд, не треба перепрошувати.

— Ну, побачимося тоді.