Ірина Тетера - Київ — New York

Вона вимкнулася. Я кинула телефон на тумбу й подивилася на мольберт.

Джастін був у мене.

Він стояв у центрі аркуша, прикріпленого до мольберта. І він був прекрасним. Щільна темна щетина вигідно відтіняла його блідість. Чітко виражені вилиці, як і піднесене вгору підборіддя, надавали зарозумілості його обличчю, але через це він виглядав привабливішим. Синій колір очей здавався яскравішим, бо їх обрамляли довженні густі вії. Лоб розкреслювали пухнасті брови, темні, немов підфарбовані. А ледь помітна зморшка, що пролягла між ними, надавала занадто молодому обличчю статечності. Його волосся — жорстке, стирчить урізнобіч, що створює художній безлад, неможливо зрозуміти, чи зроблено це руками досвідченого стиліста, чи він просто забув розчесатися. Відтінок волосся — щось середнє між темно-русявим і медовим. Рівний ніс і опуклі губи. Не пухкі, а саме опуклі. До яких так і хочеться доторкнутися, щоби дізнатися, якими вони можуть бути на смак. Я знала, і від цього моя голова йшла обертом. Я знову перевела погляд на картину. Довга лебедина шия. Широка спина. Сильні руки... Але зараз вони безсило звисають. Ні, він не розслаблений. Це виказують вени, які проступили на його шиї. Він приречений.

У його позі є щось незграбне, але ця маленька деталь лише додає достовірності його образу. Він у білому. Незастебнута біла сорочка з довгими, недбало закоченими до ліктів рукавами. Вона не приховує рельєф його тіла й темних завитків волосся на грудях, які поступово лягають у смугу і, опускаючись нижче, ховаються за ременем брюк. Штани теж білі, знизу трохи забруднені дорожнім пилом.

Він стоїть босоніж на розділовій смузі, яка промальована так чітко, аж спочатку здається, ніби це фотографія. Він стоїть посеред дороги. На роздоріжжі. Смуга не безперервна, а отже, він от-от може зробити крок будь-куди, обираючи свій шлях. У рисах обличчя легко читається його сутність. Він гордий, вірний своїм принципам, але самотній. За його спиною сяйво, ніби ав-тівка під’їхала занадто близько, світячи фарами. Але насправді це крила. Розгорнувшись, вони піднімаються за його плечима. Крила чорні. Бо чорні лебеді найбільш надзвичайні та красиві. У Києві таких немає.

Я обережно, щоби не розмазати ще не висохлі фарби, провела рукою по його обличчю. Цей Джастін назавжди залишиться зі мною. Він дивитиметься на мене трохи холодно, трохи приречено. Він ніколи не постаріє й ніколи не всміхнеться. Він уже знає, що ми ніколи не зможемо бути разом. І вже простив мені, бо встиг змиритися. Хай би що трапилося, він завжди буде поруч. І забуваючи про те, що це просто картина, мені завжди буде складно дивитися в його очі. Бо я завжди бачитиму в них відображення того болю, з яким доведеться жити.

Я не помітила, що того ранку від початку все пішло шкереберть. За сніданком я замастила джемом плащ, але не мала часу, щоби переодягнутися. Та й таксі довелося чекати довше, ніж зазвичай. До того ж погода була похмурою. Важкі свинцеві хмари, здавалося, лежали прямо на дахах величезних будинків, пронизуючи місто сирою імлою. Таксі дорогою застрягло в заторі, і мені довелося вийти з машини на квартал раніше. Вітер насвистував тужливу пісню в провулках і роздмухував поділ мого плаща.

Біля школи стояла Вікі. На ній були вузькі чорні джинси, біла сорочка й чорний жилет. І туфлі, звісно, на високих підборах. Якби не ці підбори, вона була б схожа на школярку. Вікі дивилася в протилежний бік. І я хотіла вдати, що не помічаю її. Але, немов відчувши мою присутність, вона обернулася й гукнула мене, коли я взялася за ручку вхідних дверей.

— Алісо! Ви поспішаєте?

Я награно подивилася на годинник, хоча в мене справді було обмаль часу:

— Вітаю, Вікі. Чесно кажучи, так. Щось трапилось? Може, я зможу тобі допомогти після занять?

Вона подивилася мені в очі. Тієї миті вона була схожа на маленьке вовченя в клітці зоопарку, безпорадне й озлоблене. Воно проводжає поглядом, сповненим ненависті, кожного, хто заради забави засовує руку через залізні прути, зазіхаючи на його простір. Цього разу нав’язливим відвідувачем виявилася я.

— Так, — у її голосі виразно чувся виклик, — сталося.

Я мовчала, очікуючи продовження.

— Він мій.

— Не розумію, про що ти.

Я відвела погляд. Звісно, я розуміла. І ця спроба повернути собі Джастіна не викликала ні найменшого подиву. За нього було варто боротися. Але така заява з її вуст здалася мені безглуздою й навіть абсурдною. Кому, як не мені, було знати, що Джастін ніколи не належатиме Вікі. Він ніколи не знайде для неї стільки ніжних слів, як для мене, і ніколи не торкнеться її тіла в пориві такого бажання. Та й хіба ця дівчинка могла почувати до нього щось порівняне з моїм божевіллям? Вона нагадувала вередливу дитину, яка тупає ногами й вимагає чергову коробку з рожевим бантом біля вітрини магазину іграшок. Але ляльку вже купили іншій дівчинці. У душі я зловтішалася, хоча й ненавиділа себе за це. Адже я чудово розуміла, що, на відміну від мене, Вікі була гідна його любові, бо могла віддати натомість своє життя. І вона вірила, що цього достатньо. Дурненька дівчинка ще не знала, який несправедливий цей світ, і продовжувала свій концерт:

— Дайте йому спокій! Вам уже тридцять, чи не так, Алісо?

Останньою фразою вона змусила мене відвести погляд, і, зрозумівши, що потрапила в точку, повела далі:

— До того ж ви заміжня. Цікаво, чи ваш чоловік знає, чим ви займаєтеся у вільний від високого мистецтва час? Чула, він із нетерпінням чекає вашого повернення...

Вона переможно осміхнулася, даючи мені зрозуміти, що, незважаючи на все, що відбувається, вона виграє цю війну, коли,