Ірина Тетера - Київ — New York

Я запитально дивлюся на нього.

— Вона про все здогадалася на виставці. Аліса привозила Вероніку з собою в Нью-Йорк. Відтоді вони листувалися, і Аліса щомісяця надсилала нам її фотографії. — Він досі не може дивитися мені в очі. — Мені шкода...

Моя сестра здогадалася про те, що маленька крихітка — її племінниця, а я не зміг розгледіти в ній донечку. Пихатий бовдур, я думав лише про свої почуття!

— А Вероніка? Вона знає?

— Дізналася зовсім недавно. Аліса розповіла їй.

— Чому вона вчинила так зі мною, Пол?

— Вона боялася Олега. Він був пов’язаний з кримінальним світом, вона розповіла мені про це ще в Києві. Він погрожував їй розправою над тобою. Лише почувши твоє ім’я, вона ставала занадто вразливою. Це ж він підпалив школу Кейт відразу після переїзду Аліси до Нью-Йорка. Думав, що вона захоче розшукати тебе, і вирішив налякати таким чином. І треба віддати належне, йому це вдалося. До речі, ті гроші від анонімного благодійного фонду, на які ми все відновили, були переказані з її рахунку, я дещо довідався з допомогою Вероніки.

— Нісенітниця... — шепочу я.

— Що саме ти вважаєш нісенітницею? — Пол встиг обігнати мене на кілька кроків. — Те, що жінка вирішує врятувати життя коханого ціною власного щастя?

Я мовчу. Ми йдемо стежкою до будинку. А високо в небі, не відаючи перешкод, рівною зграєю летять лебеді.

Сьогодні я переконався в одному: нехай життя лише безглуздість, але я вже не боюся смерті. Бо знаю: за тією межею ми нарешті знайдемо одне одного. Я завжди любитиму тебе, моя Алісо! Знай: я справді не тримаю зла. Я ніколи й ні в чому не звинувачував тебе. Я вдячний Богу за те, що знайшов тебе на своєму шляху.

Як добре, що я зміг тебе знайти...

Замість епілогу

Звісно, історія Аліси могла закінчитися інакше. Можливо, вона не піддалася б гнітючому почуттю тваринного страху, яке вселяв у неї Олег, і справді стала б однією з тих бабусь, що в’яжуть гачком серветки й печуть пироги в очікуванні візиту онуків. Вона прожила б із Джастіном до глибокої старості, і вони б прогулювалися з ним рука до руки Центральним парком, відвідували Мет, продовжували писати свої чарівні картини...

А може, вона повернулася б до Києва, поринула б у звичну буденність і з подивом виявила, що досі лише нудьгувала. І сидячи з кухлем чаю у власній майстерні, Аліса б раптом зрозуміла, яке ілюзорне було її нью-йоркське щастя. Вона б знову засинала на плечі Олега, почуваючи ще більшу вдячність до нього, адже він би дотримав слова й заплющив очі на її слабкість, переступивши через себе та свою образу. І тоді, виявивши таку небачену милість, час би стер по крихті з її пам’яті всі спогади про Джастіна. Аліса без жодних докорів сумління викинула б усе це — ромашки, значки, фігурки, — адже для неї вони б уже нічого не важили. І лише через декілька років, побачивши його фотографії на сторінці Пола в соціальних мережах, їй довелося б довго й безуспішно згадувати його ім’я...

Якби вона, звичайно, повернулася до Києва. Адже літак призначенням Нью-Йорк — Амстердам, на борт якого сіла Аліса, міг не впоратися з черговою зоною турбулентності, і тоді вона назавжди розчинилася б у небі між двох своїх життів, жодне з яких так і не склалося...

Майбутнє... Добре, що воно потопає в мільйонах здогадок, надій та планів і залишається для нас найбільшою таємницею. Через це йому несила затьмарити сучасність. Нехай ніхто не знає наперед, що винесемо ми з сьогоднішнього дня, — це не має заважати нам цінувати кожну щасливу мить. Хтозна, чи вистачить нам духу забрати її з собою в день завтрашній...

Примітки
1

Тут і далі: згадана картина — художній вимисел (Прим. автора).

(обратно)
Оглавление Київ — New York Минуле Сьогодення Майбутнє Замість епілогу