Ірина Тетера - Київ — New York

всьому, що неминуче чекало нас попереду, але не знайшла в собі сили відірватися від нього. Тоді я вирішила, нехай і недовго, але бути з ним. І, наплювавши на те, що чекає попереду, розчинитися в солодкому сьогоденні. Вибач мені, Кейт, я розумію, яке егоїстичне моє рішення, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Не мені тобі прощати. — Кейт промовила цю фразу надто повільно. Роблячи великі паузи між словами. — Просто я сподіваюся, що ти приймеш правильне рішення до свого від’їзду. Подяка — не найсильніше почуття. Не ображай його, Алісо! Він дуже щирий хлопчик, таких зараз мало.

— Не переживай, він залишиться тут, із тобою, і знайде собі кращу дівчину. — Я всміхнулася, але ця усмішка, напевно, нагадувала гримасу.

— Цей варіант насправді мені подобається найменше. Але тепер я принаймні знаю, що ти відчуваєш. Для мене важливо, щоб усе було по-справжньому. Байдуже як, скільки й за яких обставин. Головне, щоб усе було щиро. Спасибі, що поділилася зі мною.

— Облиш, мені й самій треба було поговорити. — Ми стояли, вдивляючись у дорогу. І мені починало здаватися, що я задихаюся в затісних вулицях Нью-Йорка.

Незручну тишу порушив телефонний дзвінок. На екрані висвітився номер Олега.

— Добре, що ми поговорили. Не заважатиму. — Кейт загасила сигарету й повернулася до зали.

Я піднесла телефон до вуха:

— Привіт. — І відразу, не стримавшись, шморгнула.

— Ти плачеш? — Олег зреагував миттєво.

— Ні. — Я брехала. Розмова з Кейт викликала в мені бурю емоцій, які я так і не змогла стримати. Слава Нью-Йорку! Я їм круаса-ни на сніданок і плачу від кожної дрібниці. У цьому місті справді немає нічого неможливого! — Напевно, мене продуло. У дорозі.

— Уже в Нью-Йорку?

— Так, у школі. Ти як?

— Їду в яхт-клуб. Там сьогодні якась презентація.

— Повеселися від душі.

— Не можу, ти забрала її з собою.

— Подивися гарненько на полицях у передпокої, здається, я виклала її в останній момент!

Він щось іще розповідав про спільних знайомих і справи в Києві, але я не вслухалася в слова. Я дивилася у вікно на Джастіна, який розмовляв із Полом і Жозель. Я бачила, як він усміхається після коротких реплік, швидше за все, через її акцент. Як поглядає на двері, не знаючи, що я вже прийшла. І як переливається на безіменному пальці його руки золота смужка.

«Як добре, що я зміг тебе знайти».

Тоді ми ще не знали, що ця знахідка обернеться для нас найбільшою втратою. Ціна, яку виставило життя за ці два місяці безмежного щастя, була зависокою. Хоча я, не задумуючись, навіть тепер заплатила б її знову. Щоби побачити його. Здалеку. Лише на мить.

— Мені час, Олеже. Я наберу тебе пізніше.

— Алісо, ти стала іншою.

— Іншою?

— Мені здається, ти віддалилася від мене.

— Дурниці. Мені час.

Я зайшла в зал. Він досі не бачив мене.

— Привіт. — Я взяла його за руку, і його холодні пальці, миттєво зреагувавши, щільно переплелися з моїми. Я давно припинила грати за правилами, і мені таки доведеться горіти в пеклі.

Коли він утямив, що ми вже не приховуємо стосунків, Джастіна осяяла задоволена, як у Чеширського кота, усмішка. Він поцілував мене в щоку, провівши губами по волоссю.

— Отакої! Це заява? — Пол засяяв.

— Нехай буде зізнання. — Я стенула плечима.

— Аліса порушує правила?

— Скоріше робить виняток.

— Похвально. До речі, як тобі робота? — Пол переключився на подарунок містера Діккенса. Варто тайному стати явним — і всі навколо вмить утрачають до цього інтерес.

— Навіть не знаю. — Я ще раз подивилася на полотно. — Сказала б, скрупульозне відображення деталей надає сюрреалістичній картині підкресленої достовірності.

З виразу обличчя Жозель легко було здогадатися, що вона не зрозуміла ні слова. Швидше за все, її англійська була далеко не ідеальною.

— Для мене Далі — це «Сталість пам’яті». — Пол іще раз подивився на новий експонат.

— Облиш, це занадто просто — судити про таку складну людину за однією картиною. Нехай навіть геніальною. — Джастін поплескав Пола по плечу. — Ти знаєш, що це саме він розробив дизайн обгортки і назву «чупа-чупс»?

— Справді? — Пол підняв брову, і годі було зрозуміти, чи він розігрує подив, чи так воно і є. — А він тямущий. — Остання фраза Пола призначалася мені.

— Він найкращий. — Я прийняла цей виклик.

Після опівночі натовп почав роз’їжджатися.

— Залишишся? — Джастін поцілував мене в чоло.

— Не сьогодні. — Мені справді хотілося побути одній. Я хотіла малювати.

— Чому? — Він виглядав засмученим.

— Хочу попрацювати. Я надто довго не