Марина та Сергій Дяченко - Печера

— Нехай мені віддадуть книжку, — сказала вона зі слізьми в голосі.

Тритан відвернувся:

— Я попрошу… Бариса. Думаю, він відмовить.

— Тобі? — вона жовчно посміхнулася.

— А чому в мене повинні бути якісь переваги?

— У співкоординатора Пізнавальної глави? Що, невже ніяких?

Тритан не обертався. Дивився у вікно, на фонтан з кам’яним рибалкою, а в рибалки, всім відомо, вічно пустий невід…

— Жодних, Пауло. У твоєму випадку — жодних… Бо співкоординатор хоче, щоб ти була здорова.

«Ти здорова, Пауло», — виразно сказав у її вухах інший голос. Напружений і глухий.

— Тритане!!

Він злякано обернувся:

— Що… ти?..

Паула стояла коло ліжка. Закусивши губу, відчуваючи, як німіють щоки:

— Тритане… якщо ти… мені брешеш… ти ж… я хочу… тобі вірити… Тритане, тільки не… розумієш… Тритане?!

Замість відповіді він її обійняв. Огорнув її собою, мов коконом.

Вона не бачила його очей.

Може, це й на краще.

(Карниз був стопу завширшки. І дуже неприємно, що скеля нависала над ним, випирала черевом, як живіт товстуна нависає над ременем.

— Нам туди? — злякано спитала Махі.

Мандрівець сів на землю.

Якщо обходити… Жителі гірських князівств не панькаються з чужинцями. Правда, тут немає урочистих страт — тут просто вбивають, перший, хто дотягнеться, не розмовляючи, не питаючи імені…

Самостріл виручав їх не раз і не двічі. У маленьких селах бояться людей із самострілами, але в гірських князівствах повно своїх стрільців. Є навіть постійні збройні загони; гак-ніж на поясі — занадто слабкий аргумент проти того, що ці люди називають «армія».

А карниз…

Їх двоє. І обоє можуть пройти по карнизу — з певним ризиком, але і з великою ймовірністю удачі.

Та що уважніше мандрівець вивчав майбутній шлях, то більше усвідомлював, що здолати його можна тільки раз.

Потривожена ногами стежка почне обпливати. Сповзати в прірву, той, хто піде перший, зробить шлях другого майже неможливим…

Майже?..

— Я не піду, — сказала дівчинка байдуже.

Він помовчав. Подивився на неї збоку, ніби намагаючись побачити, що ховається під шкаралупкою її слів і наскільки їм, цим словам, можна вірити.

— Чому?

— Я не пройду, — вона нарешті повернула голову й відповіла поглядом на його погляд. — Я не можу… висота… ні, Танкі. Я так утомилась… я посиджу, а ти йди.

— Тобто як — посиджу? — перепитав він не розуміючи.

За весь час, що вони в дорозі, Махі двічі поривалась повернутися. Отупівши від розпачу, від щоденних зусиль і страху, вона часом марила наяву — їй увижалося, що батько живий і чекає на неї. Чи що її родичі заступляться за неї, чи що з’ясується правда про її батька, звання «дочки звідтіляка» буде з неї знято й не приведе на колесо, кинуте з урвища…

— Скажи їм правду, — бурмотіла Махі в такі хвилини, дивлячись перед собою незрячими очима. — Скажи їм правду, Танкі. Що звідтіляк не тато, а ти…

Він подивився на карниз над прірвою. Потім на дівчинку. Потім знову на карниз.

— Ми пройдемо…

— Ти пройдеш. Я — ні.

— Як тобі не соромно, — він захотів розсердитись, і це йому вдалося. — Ми пройшли більшу частину шляху, тепер ти псуватимеш мені нерви своїми примхами?

Вона раптом упіймала його руку й притислася до неї губами.

Він аж оторопів і не відразу здогадався висмикнути долоню:

— Ти що?!

— Танкі, ти такий хороший, — сказала Махі пошепки. — Ти мене все тягнеш, тягнеш… Я більше не можу. Ти йди, будь ласка, дякую, що врятував мене… Але мені треба відпочити. Я посиджу. Ти йди…

Він знову подивився на карниз.

І уявив собі, як іде по ньому з дівчинкою на плечах.

І негайно заплющив очі з жаху: ні. З такою ношею цей шлях непрохідний. Не варто й пробувати.

Зате один він пройде напевно.

— Ти йди, — повторила Махі, мов заклинання. — Я втомилась. Я дуже боюся… висоти… я боюсь. Я втомилася. Ти йди.

Він відчув себе безпорадним. Слабким і дурним. Шмаркачем.

— Махі…

— Я для тебе тягар. Я втомилась… Я посиджу.

Вона справді сіла, привалившись спиною до каменя, і лице її стало майже щасливе, як у людини, котра після довгої дороги нарешті може дати спочинок затерплим ногам.

— Та ми ж майже дійшли! — сказав він, і його низький голос раптом зірвався на фальцет. — Ми ж ідемо ТУДИ, я ж тобі розповідав, як там добре!..

— Я втомилась. Я туди не хочу… Ти йди.

Він закусив губу. Здійняв очі до неба, до скалки неба, втисненої в ламану рамку гірських вершин.

Воно довго буде йому пам’ятатися, це небо. Він знав напевно. Не допоможе, не підкаже, не дасть поради — запам’ятається, як яскрава картинка…

Рука його потяглася до пояса; Махі спершу не зрозуміла, що він робить. Він висмикнув зі штанів пасок, склав його вдвоє, взяв Махі під пахви й ривком поставив на ноги:

— Підеш?

Вона часто закліпала віями. Вона ще не могла повірити, що з нею говорять серйозно, але вираз крайньої втоми потроху сходив з її обличчя.

— То підеш чи ні?

— Танкі…

Він поклав її животом собі на коліно:

— Підеш?!

Він ударив її двічі чи тричі. Він вибивав з неї, незважаючи на волання й дряпання, вибивав заціпеніння й покору долі, і вибив, і, піднявши, повернув до карниза мокрим лицем:

— Ти підеш перша. А я піду за тобою, і якщо ти надумаєш повернути назад…

Він замахнувся ременем, і вона закричала, притискаючи руки до постраждалого місця.

Дно ущелини, вкрите уламками скель, було далеко.

Складений удвічі ремінь був поруч; вона плакала, розмазуючи сльози по щоках.

Вона легка. Є надія, що й для нього, коли йтиме за нею, залишиться шанс…

А вже за його спиною стежка стане непрохідна.

Махі ступнула на карниз; він бачив, як вона вибирає дорогу. Правильно вибирає, точно ставить ногу, утримуючись, чіпляючись пальцями за дрібні нерівності… Добре. Вона виросла в горах, вона легка, молодець…

Він дочекався, поки вона відійде від краю, і ступив на карниз сам. Чекати не було сенсу.

Шелестів пісок, ллючись з-під легких ніг Махі. Якщо ми дійдемо, думав мандрівець, дивлячись у сіро-коричневий візерунок скелі, якщо ми тільки дійдемо, я…

Перший камінь зірвався з-під його ноги якраз на половині шляху — шугонув униз, летів довго, вдаряючись об інші камені й захоплюючи їх за собою, летів, поки мандрівець болісним зусиллям підтягувався, шукав нової опори, відчуваючи, як вискакує з грудей серце.

Махі стояла, притулившись щокою до скелі, її опухлі від сліз очі здавалися величезними, мов блюдця.

— Нічого, — він спробував усміхнутись. — Уперед.

І вона пішла.

Їй лишалося пройти чверть шляху. Тільки чверть.