Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Сказати про віщо?

— Що була в Ташкенті.

Вона засміялася:

— Ось слухай сюди. В якому Ташкенті? Мене б у Германію вивезли на каторгу, якби не діти. У нас усіх дівчат повивозили. Не вернулося й половини…

Жінки завжди беззахисні, завжди жертви. І війни програють, зрештою, не чоловіки, а жінки, і їм доводиться розплачуватися за все…

— Я перейду туди, — несподівано сказав він.

— Куди?

— На той бік столу. До тебе. Коли не ти до мене, то я до тебе…

— Ні, ні, не треба!

— Я повинен розказати тобі про все…

— Ось слухай сюди… Ти вже геть п’яний, а в мене діти сплять, ми їх побудимо… А вдосвіта тітка Килина з села приїде, бо мені на діжурство, аж на двоє суток, я двоє суток діжурю, а тоді сутки дома, бо треба ж заробляти, щоб помогти мамі…

Він не чув її слів, не розумів нічого, чув тільки голос, і той голос кликав його в далекі простори, в пам’ять, у нестямність, не випускаючи Олиних маленьких рук із своїх міцних стисків, Шульга тяжко підвівся, обійшов стіл під круглим шовковим абажуром, легко здолавши спротив жінки, поставив її навпроти себе, тоді наблизив на відстань, небезпечну не тільки для себе самого, а й для неї, це вже не була розгублена жінка з безладним белькотом про щось несуттєве, і її справжнє–несправжнє ім’я тепер зовсім нічого не важило, бо вона повинна була зватися тільки Юлією і бути Юлією, і вона була нею, стала в його камінних обіймах, — у неї зрадливо задрижали безсоромні губи, темна тінь розгубленості і переляку прокотилася по ніжному обличчю, сполохано заметалися очі, вона хотіла скрикнути, але ні слова, ні звуку не видобулося з охопленого судомою горла, і той внутрішній спазм був такий страшний, що Шульга мимоволі зауважив його на її виткій, безпомічній шиї, на безсило розтулених її неповторних устах…

— Юлю! — безпорадно і безладно зашепотів він. — Юленько! Ю! Це ж ти, Юлько? З Ташкента, з Азії, з тої нашої ночі? Ну! А я той дурний танковий лейтенантик, у новому галіфе і в рипливих портупеях з сюрчком. Пригадуєш? Це ж ти? Ти? А я — це я, той самий танковий лейтенантик з Чирчика. Ти вже пробач, що я оце не сам, а щоразу з кимось… Тоді піхотний капіташа, а тепер цей антрацитовий прокурор, цей негідник… Та хіба ж я знав? Аби ж я знав…

Руки в Олі були мов стальні. Вона наставила їх проти Шульги, вперлася йому в груди, і виявилося, що він неспроможен зламати цю жіночу силу.

— Оце ж ти тут набалакав стільки, що ні в який міх не збереш, — долаючи свою миттєву розгубленість і, мабуть, караючись нею, твердо мовила Оля. — Казала я, що ти п’яний, так воно таки й правда, бо тепер усі студенти п’яні. І я оце, як дурна, з тобою, а в мене ж малі діти і тітка Килина ось–ось тут буде, а що я їй скажу?..

Шульга спам’ятався, відпустив жінку, став перед нею розгублений і безсилий.

— Ти мене проганяєш?

— Та чи я знаю? В мене ж он діти і тітка Килина робочим поїздом з Нікополя…

— Ти дозволиш мені прийти ще до тебе?

— Прийти? Та чи я знаю? В мене ж он хлопці на канікулах…

— А після канікул? Ти зостанешся сама?

— Може, тітка Килина одвезе їх додому, а може, я й сама, так це ж аж після десятого, а як тітка Килина взнає про тебе, то…

— Ти дозволиш поцілувати твою руку? — спитав Шульга.

— Таке й вигадав! Хто ж ото цілує руки?

Вона ще не докінчила, а він уже припав до цієї єдиної в світі, ніжнішої за всі шовки Азії шкіри, вмирав над нею в безнадійній надії на воскресіння, щоб знов, як оце тепер, кинувши все, промайнути слідом за уявною темною тінню, пролинути по комуністичній вулиці Дзержинського, яка звалася колись Новодворянською, і знов опинитися тут, у первісній занедбаності, що приховує в собі найбільші скарби світу.

Шульга добровільно опинився за дверима. Досі пам’ятав ті двері з ташкентської ночі, двері з твердого, як кістка, дерева шовковиці, а які були двері тут? Соснові, кленові, яворові, а чи акацієві, з цього українського негнійдерева? Чи ж не однаково? Життя — це суцільні двері. Треба знати, які відчинити, і треба завжди бути готовим до несподіванок за тими дверима. Найкраще було б взагалі не відчиняти ніяких дверей. Та це дається тільки святістю схимників, великими подвигами, безконечними зреченнями і вознесенням над суєтою світу. Ми ж усі приречені відчиняти двері. Відчинити — ще не означає вийти. Вийти за двері — і вийти за природні межі своєї особистості, може, вирватися за грань власної душі. Але чи це можливо?

Три Юлії: Азія, Європа, Україна. Шульга пробував згадати, що він казав цим жінкам, і не міг згадати. Навіть тій, біля якої щойно стояв. Знав тільки напевне, що вони ніколи не слухали і не розуміли того, що він їм казав, і на заваді стояв навіть не мовний бар’єр, як з німкенею Ульрікою, а щось зовсім інше. Що ж саме? Що?

— Хіба ж я не казав тобі тої ночі в Ташкенті? — допитувався він щойно в Олі, а може, в Юлії, може, в тої, що в Азії, а може, й не в тої самої, може, може…

— Ти казав? Нічого ти не казав…

— Ну, як же? Згадай… Коли ми… Коли я тебе… Коли ти…

— Тебе згадати? Ось слухай сюди. Ти, мабуть, геть п’яний, як усі ото студенти п’яні… І що ж ти казав? Нічого й не казав… І нічого й не треба казати, а то побудиш дітей…

Вона не слухала його, не хотіла ні слухати, ні розуміти.

Бо й навіщо?

А може, так і живуть люди на світі, чоловіки й жінки, навіки роз’єднані, розокремлені невидимою, але непробивною стіною нерозуміння, протистоянь, протилежностей… Єдність протилежностей. Діалектика. Хто вигадав діалектику — греки чи сам Господь Бог? Мабуть, Всевишній, а греки тільки добрали їй відповідне ім’я. Діалектика жіночого роду. І всі науки, здається, жіночого роду, а великі вчені — тільки чоловіки. Історична узурпація. Колись жінки збунтуються. Тим часом єдине, що мають відстоювати і від чоловічих посягань, — власне тіло. Шульга й досі відчував ті