Роджер Желязни - Бог Світла

— Ви, божества плодючості, ще гірші, ніж марксисти, — сказав він. — Гадаєте, що межи людьми тільки оте і є. Ми просто були друзями якийсь час, але до своїх друзів вона занадто сувора, тому завжди їх втрачає.

— І саме це й відбило тобі охоту?

— Мабуть.

— А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета, співця рівнин, що якогось дня перекинувся на ворона й полетів геть, ти заповзявся полювати на воронів і за місяць поперебивав їх своїми стрілами, так що майже жодного не лишилося на Небесах.

— Я і досі полюю на воронів.

— Чому?

— Мені не до вподоби, як вони крячуть.

— А таки справді, надто вона холодна, надто насмішкувата, — погодився Муруган.

— Я не потерплю глузувань ні від кого, боже-юначе. Чи до снаги тобі обігнати стріли Рудри?

Муруган знову посміхнувся.

— Ні, — сказав він, — так само й моїм друзям Локапалам, та їм і не буде в цьому потреби.

— Коли я набуваю свого Образу, — сказав Рудра, — і здіймаю свій великий лук, дарований мені самою Смертю, то можу послати самонавідну за теплом тіла стрілу, яка, зі свистом шугаючи в повітрі, здатна пролетіти багато миль навздогін за жертвою, що тікає, і вразить її, немов громовиця, — на смерть.

— Коли так, то побалакаймо краще про інше, — запропонував Муруган, виявивши раптом неабиякий інтерес до теми жертви. — Як я зрозумів, наш гість кілька років тому взяв Брахму на глум у Махартсі і наробив гвалту у святих місцях. Одначе ніхто, як він сам, заснував релігію миру та просвітлення.

— Еге ж, він сам.

— Цікаво…

— Ну-ну, доказуй.

— … Що вчинить з ним Брахма?

Рудра стенув плечима.

— Про це відає тільки Брахма, — відповів він.

На місцині, що її називають Світокраєм, де поза пругом Неба немає нічого, лиш високо вгорі мерехтить Небесне склепіння та далеко внизу бовваніє гола земля, схована під запоною попелясто-білої мли, стоїть відкритий на поталу всім вітрам Павільйон Німоти; на його круглий сірий дах ніколи не сіється дощ, по балконах та балюстрадах зрання клубочаться тумани, а вечорами гуляють вітри; в пустельних його покоях серед таємничо-похмурої, немов закляклої обстанови подеколи можна бачити, як сидять собі чи походжають поміж сірих колон задумані боги, побиті вояки, зневажені коханці. Порозважати над тим, що є марнотою і погубою, вони приходять туди, під небо, не скуте дугою Мосту Богів, у саме серце кам’янистої місцини, де не грають барви, а єдиний гомін — то гомін вітру. Там, майже від часів Перших, бували філософ і чаклунка, мудрець і маг, самогубець і аскет, — той, над ким втратили владу бажання і воля до відродження або оновлення. Там, в осередді зречення і відмови, відсторонення і сходу в небуття є п’ять покоїв, названих Незабутність, Страх, Туга Серця, Тлінність і Розпука; сей прихисток звів Кубера-Тлустий, якому й діла мало до всіх тих почуттів, але, бувши другом князя Калкіна, він вволив волю Чанді Лютої, відомої також як Дурга чи Калі, бо, єдиний межи богів, володів він Атрибутом одухотворення неживої природи і, таким робом, у витворах рук своїх спроможний був втілити всі відчуття та пристрасті, що їх випадало пережити тим, хто навідувався до цієї місцини.

Вони сиділи в покої, званому Тугою Серця, і пили сому, пили, але хміль їх не брав.

Усюди в Павільйоні Німоти панував присмерк, і вітри, розвихрюючи Небеса, пролітали повз них.

У чорних убраннях сиділи вони на темних ослонах, і рука його покоїлась поверх її рук на столі, що стояв між ними, а по стіні, що відділяла Небо від небес, пропливали гороскопи їхніх минулих днів; і мовчали вони непорушно, гортаючи сторінки прожитих ними століть.

— Саме, — озвалася вона врешті, — хіба не любо тоді було?

— Любо, — сказав він.

— А в ті давні дні, ще поки ти не покинув Небо, щоб жити серед людей, — ти кохав мене тоді?

— Нині вже не пригадую, — відповів він. — То було так давно. Ми обоє були тоді зовсім іншими людьми — і думками, і тілом. Можливо, ті двоє, байдуже, ким вони були, кохали одне одного. Та я не пригадую.

— А я пам’ятаю, наче то було вчора, весняну пору цього світу — ті дні, коли ми гарцювали поряд назустріч битві, і ті ночі, коли ми струшували зорі з помальованих наново небес! Світ був тоді юний-юний і не такий, як тепер, у кожній квітці чаїлася небезпека, кожний світанок погрожував вибухом. Ми разом — ти і я — перемогли весь світ, адже ніхто нас тут не чекав і все чинило опір нашому приходові. Ми прокладали чи пропалювали собі шлях морями і суходолом, билися у морських глибинах і піднебесних висотах, аж поки не стало кому опиратися нам. Тоді побудовано було міста й засновано королівства, і з власної примхи підносили ми, кого заманеться, до вершин влади, а пізніш, коли переставали вони нас потішати, знову скидали їх у безвість. Що відають про ту пору молодші боги? Як осягнути їм ту силу влади, якою розкошували ми, Перші?

— Не осягнути, — озвався він.

— Коли мешкали ми у палаці на березі моря зі своїм почтом і я народила тобі багато синів, коли кораблі наші борознили морські простори, завойовуючи острови, хіба не чудові та щасливі по вінця були ті дні? А ночі, сповнені жару, ніжних пахощів та вина?.. Чи не кохав ти мене тоді?

— Так, ті двоє кохали одне одного.

— Ті двоє? Хіба ми якісь інші? Не дуже ми й змінилися. Дарма що плинуть повз нас століття, у кожного всередині лишається дещо, не підвладне ні змінам, ні переродженню — хай би скільки ми тіл зносили, коханців та коханок перебрали, скільки б добра та зла не набачились або й самі повчиняли, байдуже скільки б дум передумали, скільки почуттів спізнали. Твоя сутність, дух твій стоїть неторканий у центрі всього того і споглядає.

— Розломи плід — і ти побачиш усередині кісточку. То є центр? Розколи кісточку — і всередині не знайдеш нічого. То є центр? Ми вже зовсім не ті легендарні переможець і переможниця битв. Любо тим двом, що вони їх спізнали, однак нині усе те в минулому.

— Ти покинув Небо, щоб жити деінде, бо втомився від мене?

— Закортіло змінити виднокіл.

— Довгі-предовгі роки ненавиділа я тебе за те, що ти повіявся геть. По тому прийшла година, коли сиділа я в покої, званому Розпукою, і жадала, та не могла знайти в собі мужності ступити за Світокрай. А ще пізніш настала пора, коли я