Роджер Желязни - Бог Світла

простила тебе і волала до сімох Ріші[46], аби вони явили мені твій образ і щоб я могла зорити за тобою у плині днів твоїх, отож знову тоді ми були ніби разом. Подеколи я прагнула твоєї смерті, але ти обернув мого ката на свого друга, так само як обернув мій гнів на прощення. Невже ти хочеш сказати, що вже вичерпав усі почуття до мене?

— Я хочу сказати, що вже тебе не люблю. Як гарно було б знайти у цілому Всесвіті бодай однісіньке щось, незмінне та постійне. Але якщо таке є на світі, то дужче воно за любов, і я про таке нічого не відаю.

— Адже я не змінилася, Саме.

— Поміркуй добренько, пані-владарко, над усім, що ти мені сьогодні сказала, над усім, про що нагадала. Як на правду, то спомини твої не про мене, того чоловіка. А пригадались тобі дні кривавої різанини, крізь які пройшли ті двоє пліч-о-пліч. Світ нині вступає в лагіднішу добу. А ти все мариш про минулі пожарища та смертоносну крицю. Ти гадаєш, ніби то чоловік бентежить твій дух, але насправді то доля, що колись вас поєднала, а тоді розвела порізно і пішла, щоб не вернутись ніколи, — а ти називаєш її любов’ю.

— Байдуже, як я її називаю, вона однаково не змінилася! І дні її не скінчились. Це вона постійна у цілому Всесвіті, і я кличу тебе розділити її зі мною знову!

— А як же звитяжний Владика Яма?

— Яма? Ти мірявся силою з тими, що були б йому рівня, якби дожили донині.

— Отже, тебе приваблює лише його Образ?

Вона всміхнулась, і усмішка та була до пари зимному присмерку чи вітровію.

— Звісно ж.

— Пані, паніє ясновельможна, забудь мене! Ходи до Ями — жити та втішатись його любов’ю. Минулися наші дні, і я не хочу знову їх ворушити. Вони були чудові, але канули в небуття. Усьому свій час, і всьому настає кінець. Прийшов час закріпити здобутки й перемогу людини над цим світом. Пора ділитись знаннями і ширити їх, а не стинатись мечами.

— І ти ладен воювати з Небом за це? Сподіваєшся розгромити Небесне Місто і відкрити світові небокрай?

— Саме так, адже ти знаєш.

— Тоді в нас іще може бути спільна справа.

— Ні, пані, не ошукуй сама себе. Ти будеш вірна Небесам, а не світові. Ти сама це знаєш. Якби я здобув свободу, а ти приєдналась до мене в битві моїй, можливо, деякий час ти була б щасливою. Але переможемо ми чи програємо, боюся, що врешті ти станеш куди нещасливішою, ніж тепер.

— Послухай-но мене, м’якосердий святий з Пурпурового Гаю. Дуже мило з твого боку, що ти вгадуєш наперед мої почуття, але Калі нікому нічого не винна і може дарувати свою вірність кому забажає. Не забувай, що вона Богиня Найманців! Може, все, що ти казав, — правда, і вона бреше, запевняючи тебе, що любить і досі. Проте вона жорстока, жадає битви і прямує туди, де пахне кров’ю. Я відчуваю, що вона ще може стати Акселераціоністкою.

— Стережись вимовляти такі слова, богине. Лихої години хтось може підслухати.

— Ніхто не підслуховує, — сказала вона, — бо в цих покоях нечасто звучать слова.

— Тим цікавіше буде комусь їх підслухати.

Вона помовчала хвильку, а тоді проказала:

— Ніхто не підслуховує.

— Ти стала дужчою.

— Так. А ти?

— Такий, яким був, гадаю.

— То ти приймеш мій меч, моє колесо і мій лук — в ім’я Акселераціонізму?

— Ні.

— Чому?

— Надто швидка ти на обіцянки. І ламаєш їх так само легко, як і даєш, а тому ніколи не зможу я тобі довіритися. А ще, як кинемось ми до бою за Акселераціонізм і переможемо, то битва ця напевне може стати останнім великим побоїщем цього світу. А тобі ж таке не до смаку, та ти й не попустиш, аби на цьому все вгамувалося.

— З дурного розуму, Саме, заводиш ти мову про останнє велике побоїще, бо ж останнє велике побоїще — це завжди те, що чекає на тебе попереду. Може, мені слід явитись тобі в чарівнішій подобі, аби переконати, що кажу правду? Чи обійняти тебе в тілі з печаттю незайманої цноти? Це змусить тебе повірити моїм словам?

— Гай-гай, пані. Сумнів — то є цнота здорового глузду, і я ношу на своєму його печать.

— То знай же, я привела тебе в ці покої лише затим, щоб помучити, і правда твоя: мені начхати на твій Акселераціонізм, а дні твої добігають кінця і вже пораховані — мною. Я хотіла окрилити тебе надіями облудними, аби розчарування твоє було ще болісніше. І тільки твоя недоумкуватість та слабкість порятували тебе від цього.

— Прости, Калі…

— Не потрібні мені твої вибачення! Проте хотіла б я твого кохання, аби повернути його проти тебе і зробити останні дні твої ще нестерпнішими. Але, як ти сказав, ми надто змінилися — і ти вже не вартий моїх зусиль. Та не думай, що не до снаги мені знову здобути твоє кохання — пестощами та усмішками, як колись. Бо відчуваю я в тобі жар, а мені то забава — роздмухати його в будь-якому чоловікові. Так чи інак, ти не заслуговуєш на смерть, гідну могутніх, бо скотився з висот пристрасті в безодню розпуки. І шкода мені свого часу для тебе — на щось інше, окрім зневаги.

Зорі кружляли над ними, безтурботні й жагучі, і рука її вислизнула з-під його руки, аби долити в келихи соми — щоб зігрітися проти зимної ночі.

— Калі!

— Що?

— Може, зрештою тебе це потішить: ти все ще мені не байдужа. Але тут або немає і сліду кохання, або щоразу я розумів під цим словом дещо інше. По щирості, я не знаю, як назвати це почуття — і ліпше лишити його як є, безіменним. Отож візьми його, як забаву, і йди собі, потішайся. Адже ти знаєш: тільки-но ми потлумимо наших спільних ворогів, як одразу вчепимося знову одне одному в горлянку. Багато було в нас чудових примирень, але хіба хоч одне варте тих мук, що йому передували? Знай, ти перемогла, і ти богиня, якій я поклоняюсь, — бо чи не є релігійне благоговіння та поклоніння сумішшю любові і ненависті, жадання і страху?

Вони допили свою сому в покої, званому Тугою Серця, і чари Кубери пойняли їх.

Калі озвалася:

— То, може, припасти до тебе й поцілувати, зізнатися, що я брехала, кажучи, що брешу, — а ти засмієшся і скажеш, що брехав, аби наостанку