Роджер Желязни - Бог Світла

хто з богів зайшов до справдешнього лісу, там і кицька, і бог опинилися б на одному рівні існування — в лоні дикої природи, що зрівноважує все.

І знову вона кашлянула, як то бувало незрідка досі, а її білосніжне хутро поголубив вітерець. Примарна кицька, вона вже три дні блукала дикими хащами Канібуррхи, вбиваючи й одразу пожираючи свіжу закривавлену плоть своєї здобичі, озивалась подеколи закличними криками гулящої самки, вилизувала хутро своїм широким рожевим язиком, відчуваючи на спині рясноту дощових крапель, якими то кропило її листя височенних дерев, то вмивали потоки, що вивергалися з хмар, чудодійною силою гнаних докупи попід небесним склепінням; її, розімлілу од жару в лоні, покрив минулої ночі сніговий обвал, бескид хутра кольору смерті, кігтями посмугувавши їй плечі, і запах крові довів обох до шаленства: вона муркотіла, коли на неї спадали холодні сутінки, ведучи за собою місяців, схожих на мінливі півмісяці її очей, — золотого, срібного і мишастого. Вона сиділа на скелі, облизуючи лапи, і намагалась збагнути, яку ж то здобич пантрує.

Лакшмі з Куберою, четвертим із Захисників Світу, лежали в Саду Локапалів, на духмяному ложі біля басейну, в якому гралися і пустували апсари[44]. Решта троє Локапалів не з’явилися цього вечора… Хихочучи, апсари розбризкували пахучу воду в бік ложа. Та ось Владиці Крішні Темному заманулося дмухнути в свою сопілку. І враз дівчата позабували про Куберу-Тлустого та Лакшмі-Прегарну, відвернувшися від них, поспирались ліктями на крайку басейна і задивилися на темного бога, що розкинувся недбало під квітучим деревом серед міхів з вином та залишків численних потрав.

Він торкнув сопілку пальцями вгору-вниз, видав довгий тужливий звук, а тоді всю гаму цапиного бекання. Гуарі-Чарівна, яку він роздягав цілу годину, а тоді наче забув про неї, встала в нього з-під боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів якусь мелодію, зненацька урвав її і почав другу.

— А чи правду кажуть про Калі? — спитала Лакшмі.

— Що ж там про неї кажуть? — буркнув Кубера, потягшись рукою до чаші з сомою.

Вона забрала чашу в нього з рук, відпила трохи й віддала йому. Він вихилив усе одним духом, поставив назад на тацю, і служниця знову її наповнила.

— Буцімто вона, аби відзначити своє весілля, вимагає людського жертвоприношення.

— Таке може бути, — мовив Кубера. — Дуже на неї схоже. Кровожерна сука — он хто вона така. Завжди перекидається на якусь люту звірину задля свята. Одного разу перекинулась на вогнеквочку і подзьобала та пазурами подерла всеньке лице Шіталі[45] — за якісь там її слова.

— Коли це?

— Та вже аватар десять-одинадцять тому. З біса довго носила тоді Шітала вуаль, аж поки, нарешті, було готове її нове тіло.

— Дивовижна пара, — шепнула Лакшмі Кубері на вухо, яке вона легенько покусувала. — Тільки твій друг Яма і зможе, либонь, ужитися з нею. Уявімо, вона розсердиться на свого коханця і кине на нього свій смертоносний погляд. Хто, крім нього, зможе той погляд витримати?

— Ніхто, — мовив Кубера. — Саме так ми втратили Картікейю, Бога Баталій.

— Он як?

— Атож; Дивна вона. Яма теж дивак, але зовсім по-іншому. Він Бог Смерті — справдешній. Убиває чисто і швидко. А Калі — як кицька.

— Яма признавався коли-небудь, якими чарами вона його полонила?

— Ти прийшла сюди збирати плітки чи сама давати їм поживу?

— І для того, і для того, — відповіла богиня.

В цю мить постав Крішна в своєму Образі і віднайшов Атрибут божественного сп’яніння. І полилася враз з його сопілки щемка мелодія — гірка й таємнича, терпка й солодка… Хміль виплеснувся з нього й покотився садом — то хвилями радості, то журби. Він схопився на ноги, гнучкі й смугляві, і звільна розпочав танок. Прісне й невиразне було в нього лице, вологе темне волосся закрутилося цупкими, мов дріт, кучерями, так само кучерявилась і борода. Він танцював, і апсари одна за одною вискакували з води і заходились з ним до танцю. Сопілка його вандрувала стежинами давніх мелодій і що далі, то дужче впадала в гарячкову нестяму; сам же він рухався усе швидше і врешті пустився у раса-лілу, Танок Хтивого Пожадання; за ним услід, тримаючи руки на крижах, немов підхоплені вихором, закружляли небесні танцівниці.

Лакшмі відчула, як міцніше стиснув її в обіймах Кубера.

— Оце так Атрибут, — проказала вона.

Рудра Невблаганний напнув тятиву свого лука і пустив стрілу. Довго-довго летіла стріла, аж поки нарешті вп’ялася в яблучко далекої мішені.

Бог Муруган, що стояв поряд нього, гмукнувши, опустив свій лук.

— Знову ти виграв, — промовив він. — Куди мені до тебе братися.

Вони послабили тятиви своїх луків і пішли до мішені забрати стріли.

— Ти ще не здибався з ним? — спитав Муруган.

— Колись давно-давно я знав його, — сказав Рудра.

— Він був тоді акселераціоністом?

— Тоді він ним не був. І взагалі не ліз у політику. Зате він був одним із Перших, із тих, що бачили Уратху.

— Он як!

— Він відзначився у війнах проти Морського Народу та Матерів Нестерпного Жару.

Кажучи це, Рудра підвів руку і мало не перехрестився.

— Пізніше, — провадив він, — про його звитягу згадали й настановили його на чолі північного походу у війні з демонами. В ті часи він був відомий як Калкін, а після того походу його прозвали Приборкувачем. Він виробив Атрибут, яким міг користатися проти демонів. За його допомогою він знищив більшість якшів і приборкав ракшасів. Цих останніх він устиг повипускати на волю, перше ніж Яма й Калі захопили його в полон біля Пекельного Колодязя, що в Мальві. Отож ракшаси тепер знову гуляють по світу.

— Чому він це зробив?

— Яма та Агні запевняють, що він уклав з їхнім ватагом угоду. Вони мають підозру, що він здав тому на деякий час своє тіло, а натомість взяв з нього обіцянку, що орди демонів підуть на нас війною.

— Вони можуть на нас напасти?

— Сумніваюся. Демони не дурні. Коли вже вони не змогли побороти нас чотирьох біля Пекельного Колодязя, то навряд чи наважаться напасти на всіх отут, на Небесах. До того ж, навіть зараз Яма не покидає Безмежних Палат Смерті, розробляючи спеціальну зброю.

— А де ж його майбутня благовірна?

— Хто знає? — буркнув Рудра. — Та й кого це обходить?

Муруган посміхнувся.

— Мені якось здалося, що для тебе самого вона була чимось більшим, аніж недовгим захопленням.

— Надто вона холодна, надто насмішкувата, — відповів Рудра.

— То вона тобі відмовила?

Рудра повернув своє похмуре, що ніколи не знало усмішки,