Роберто Сав'яно - Ґоморра

Мій батько обожнював Папу Іоанна Павла II. Його приводило у захват те, що цей чоловік всім дозволяв цілувати свою руку, для нього був загадково-незбагненним той факт, що він зміг здобути таку популярність та авторитет без погроз, залякувань та хитрих інтриг. Всі владні та впливові люди ставали перед ним навколішки. І цього було достатньо, щоби завоювати прихильність мого батька. Він та мати його нової супутниці життя стали на коліна і спонтанно почали читати молитви по чотках — прямо тут, на вулиці. Я побачив, як з маси румунських родичів виокремилося дитинча. І відразу ж збагнув, що то — дитина мого батька та Мікаели. Мені було відомо, що хлопчик народився в Італії, і це робило його італійським Громадянином, але він постійно жив у Румунії, бо так склалося, що його матір мусила бути саме там. Він тримався за її спідницю. Я ніколи не бачив хлопчика раніше, але знав, як його звуть Ніколае, на честь батька Мікаели. Мій же батько звав його Стефано, а його матір та її румунські родичі звали його Ніко. Ясно, що насамкінець ім’я «Ніко» переможе, але батько не здавався. Звісно, найпершим подарунком, який Ніко отримав від свого батька, зійшовши з трапа літака, був м’яч. Мій батько тільки вдруге бачив свого сина, але він поводився так, наче вони завжди були разом. Він підхопив його на руки і підійшов до мене:

— Тепер Ніко житиме тут, у нашій країні. В країні свого батька.

Не знаю чому, але хлопчик посумнів і випустив свій м’ячик. Мені вдалося зупинити його ногою, перш ніж він встиг назавжди зникнути у натовпі.

Раптом на мене накотився з минулого запах солі, змішаної з пилом, цементом на мотлохом. Вологий запах. Він нагадав мені про той час, коли мені було дванадцять і я відпочивав у Пінетамаре на узбережжі моря. Коли батько зайшов до мого номера, я щойно прокинувся. Скоріш за все, то було в неділю вранці. «Уяви собі, що твій кузен уже вміє стріляти! — сказав він. — А ти? Ти що — гірпий за нього?»

Він звозив мене до Коппола-віллідж, що знаходиться на узбережжі моря між Неаполем та Казертою. Для мене пляж був справжнісінькою печерою скарбів, просякнутих морською сіллю і вкритих кіркою кальцію. Я міг порпатися та ньому цілими днями, викопуючи совки, рукавички, зношені черевики та поламані мотики, але мене привезли сюди не для того, щоби бавитися мотлохом. Мій батько походжав довкола, шукаючи зручні мішені для стрільби, бажано скляні, і віддаючи перевагу пляшкам з-під пива «Пероні». Він вишиковував їх на даху згорілого «фіата-127» — одного з автомобільних скелетів серед звалища спалених та покинутих авто, на яких, напевне, хтось ушився з місця скоєння злочину. Я й досі добре пам’ятаю батьків пістоль «beretta 92FS». Він був такий подряпаний, що здавався сивим — така собі бабця-пістолет. Не знаю чому, але всі називають її М9. Я завжди чую, що її звуть саме так: «Зараз приставлю М9 тобі до лоба!

Мені що — свою М9 витягнути? Чорт забирай, треба дістати собі М9». Батько подав мені цю «беретту». Пістоль був досить важкий. Шершаве, як наждак, руків’я чіплялося за мою долоню своїми дрібними зубчиками. Батько показав, як треба зняти запобіжник, звести курок, випростати руку, заплющити праве око, прицілитися і вистрелити.

— Роберто, тримай руку розслаблено, але твердо. Розслаблено, але не в’яло… можеш взятися обома руками.

Я заплющив очі, втягнув голову в плечі, наче хотів закрити ними вуха, і щосили натиснув на спусковий гачок обома вказівними пальцями. Навіть зараз звуки пострілів дуже діють мені на нерви. Мабуть, у мене проблеми з барабанними перетинками, бо якийсь час після пострілу я майже нічого не чую.

Копполи, впливова бізнесова родина, незаконно збудували в Пінетамаре найбільший міський комплекс на заході Італії. Вісімсот шістдесят три тисячі квадратних метрів бетону: Коппола-вілідж. Вони навіть не питалися офіційного дозволу. Їм і не треба було. В цих краях заявки на будівництво та дозволи призводять до того, що собівартість виробництва злітає до небес, бо надто вже багато тут голодних бюрократів, яким треба «позолотити ручку». І красиві середземноморські сосни змінилися тоннами бетону. А шум морських хвиль можна тепер послухати в гучномовцях внутрішнього зв’язку, встановлених у будівлях.

Коли я вперше в житті поцілив у мішень, то відчув гордість пополам з провиною. Я вже вмів стріляти, я нарешті навчився стріляти. І більше ніхто не посміє мене ображати. Але водночас я привчився користуватися страшним інструментом, одним із тих знарядь, які коли вже почнеш застосовувати, то вже не спинишся. Все одно, що навчитися їздити на велосипеді. Пляшка, в яку я поцілив, не розвалилася повністю; вона і досі стояла з відбитим верхом. Батько пішов назад до авто, залишивши мене з пістолетом у руці, але дивно — я більше не почувався самотнім, хоча мене оточувало сміття та металеві привиди автомобілів. Я простягнув руку до хвиль і вистрелив іще два рази. Я не побачив, куди поцілили кулі, можливо, вони навіть не долетіли до води. Але мені здавалося, що то дуже сміливо — стріляти в море. Невдовзі батько повернувся із шкіряним футбольним м’ячем, на якому було зображене обличчя Марадони. То була винагорода за мою вправну стрільбу. В його подиху відчувався запах кави. Він був задоволений: тепер його син не поступався сину його брата. Ми виконали наше звичне заклинання, щось на кшталт катехізису:

— Роббе, як називається чоловік з пістолем, але без інститутського диплома?

— Гівнюк з пістолетом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом, але без пістоля?

— Гівнюк з дипломом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом та пістолетом?

— Справжній мужчина, тату!

— Браво, Робертіно!

Ніко ще не вмів добре ходити. Мій батько говорив з ним не зупиняючись, але хлопчик його не розумів. Він уперше чув італійську, хоча його матері вистачило розуму народити його тут.

— Він схожий на тебе, Роберто?

Я уважно подивився на малого і зрадів. За нього, звісно. Бо він зовсім не був схожий на мене.

— Йому пощастило — анітрохи!

Батько кинув на мене свій звичний розчарований погляд, що мало означати: «Ти завжди казав і кажеш невпопад, навіть жартуючи». Я увесь час мав таке враження, що батько знаходився у стані перманентної війни. Наче він брав участь у битві альянсів, де на карту було поставлено все, де бойові дії перемежалися хитрими інтригами та ходами на випередження. Для нього зупинитися в двозірковому готелі було рівнозначно втраті обличчя. Наче він мав звітувати організації, яка могла жорстоко