Роберто Сав'яно - Ґоморра

— Роберто, кращим з кращих ніхто не потрібен. Ясна річ, вони мають знати, як правильно поводитися, але вони мають також вміти наводити страх. Якщо тебе ніхто не боїться, якщо ніхто не знічується у твоїй присутності, то це означає, що ти не досяг справжнього успіху.

Його нервувало, коли офіціанти в ресторані обслуговували когось поперед нас, хоча ті люди могли прийти і через годину після того, як прийшли ми. Якщо за столик сідали боси, то їхній обід був готовий уже за кілька хвилин. Батько чемно вітався з ними, але в глибині душі, мабуть, заздрив їм, бо хотів, щоб йому виказували таку ж саму повагу. Повагу, породжену страхом і заздрістю до влади та багатства. «Бачиш цих людей? Це вони всім заправляють. Це вони все вирішують! Деякі люди контролюють лише свої слова, а деякі — реальні речі. Ти маєш навчитися вирізняти тих, хто контролює реальні речі, й удавати, що віриш тим, хто контролює лише слова. Але в глибині душі ти завжди маєш знати правду. Справжній контроль мають ті, хто командує реальними речами». «Командири над речами», як їх називав мій батько, сиділи за одним із столиків. Саме вони завжди приймали рішення, які визначали долю цього району. Зараз вони сидять і мирно їдять, але ці люди роками різали один одному горлянки, залишаючи по собі тисячі трупів як ідеограми їхніх фінансових інвестицій. Ці боси знали, як компенсувати образу за те, що їх обслуговували першими: вони заплатили за обід решти присутніх. Але тільки тоді, коли виходили, щоб не викликати подяк чи лестощів. Вони заплатили за обід решти присутніх, окрім двох людей: професора Янотто та його дружини. Це подружжя не привіталося з ними, тому вони й не наважилися за них заплатити. Але наказали офіціанту принести їм пляшку лимонного лікеру «Лімончелло». Каморристи вміють виказувати повагу своїм запеклим ворогам, яких завжди цінують більше, аніж своїх фальшивих друзів. Кожного разу, коли батько бажав навести мені якийсь негативний приклад, він згадував професора Янотто. Вони колись разом навчалися в школі. Янотто мешкав в орендованій квартирі, його вигнали з політичної партії, членом якої він був, він не мав дітей, погано вдягався і завжди був чимось страшенно невдоволений. Янотто викладав у середній школі, і я й досі пам’ятаю його суперечки з батьками, які питалися в нього, кого із знайомих йому вчителів слід найняти репетиторами для своїх дітей, щоб ті успішно здали екзамени. В очах мого батька Янотто був приреченою людиною. Одним із «живих мерців».

— Це як коли одна людина вирішує стати філософом, а друга — лікарем. Як ти гадаєш, хто з них цінніший в житті оточуючих?

— Лікар!

— Правильно. Лікар. Бо ти приймаєш рішення, які впливають на життя інших людей. Вирішуєш, рятувати їх чи ні. Не можна по-справжньому творити добро, не маючи при цьому змоги творити зло. А коли ти невдаха, бовдур, нікчема, тоді ти здатен творити лише добро, але це — робота для волонтерів, так собі — жалюгідні об’їдки з чужого столу. Справжнє добро — це коли ти обираєш його свідомо, навіть коли маєш при цьому змогу сотворити зло».

Я не відповів. Я ніколи не розумів, що він насправді хотів мені сказати. І навіть досі не розумію. Мабуть, саме тому я й вирішив зайнятися філософією, щоб мені не довелося вирішувати чиюсь долю. У 1980-х мій батько працював молодим лікарем у групі «швидкої допомоги». Чотириста смертей на рік. Працював у районах, де траплялося до п’яти убивств на день. Вони під’їжджали на своїй «швидкій», коли поранений ще лежав на землі, але до приїзду поліції вони не могли покласти його на ноші. Бо якщо кілери дізнаються, то повернуться, наздоженуть «швидку», залізуть всередину і доб’ють пораненого. Так траплялося багато разів, тому лікарі та медсестри знали, що не треба втручатися і чекати, поки не з’являться убивці, щоби завершити свою роботу. Але одного разу батькову «швидку» викликали до Джуліано, великого міста між Неаполем та Казертою, вотчини клану Малардо. Вони швидко прибули на місце злочину. Пораненому було вісімнадцять, а може, і менше. Йому вистрелили в груди, але куля зрикошетила від ребра. Хлопець хапав ротом повітря, кричав і спливав кров’ю. Медсестри були страшенно перелякані і намагалися відговорити мого батька, але він все одно завантажив пораненого в «швидку». Напевне, кілери не змогли добре прицілитися, бо їх переполохав поліцейський патруль, що проїжджав мимо, і вони втекли. Але ніхто не сумнівався, що вони невдовзі повернуться. Медсестри спробували переконати батька: «Давайте почекаємо, вони повернуться, закінчать свою роботу, і потім ми зможемо його забрати».

Та мій батько не хотів чекати. Всьому — свій час. Навіть час помирати. І він вважав, що у вісімнадцять років помирати ще рано, навіть якщо ти — солдат Каморри. Тож мій батько взяв його у «швидку» і відвіз до шпиталю. Хлопець залишився жити. Тієї ж ночі кілери, яким не вдалося з першого пострілу уразити свою ціль, приїхали до нього додому — додому до мого батька. Мене там не було, я тоді мешкав у матері, але мені переповіли цю історію так багато разів (завжди перериваючи її в одному й тому самому місці), що я запам’ятав її так, наче сам був свідком того, що трапилося. Наскільки мені відомо, мого батька жорстоко побили, і він місяців зо два не наважувався з’являтися на людях. А десь з півроку не насмілювався поглянути комусь у вічі. Якщо ти вирішуєш врятувати того, кого прирекли на смерть, це означає, що ти збираєшся розділити його долю; для того, щоби тут щось змінити, одного бажання замало. Якщо ти приймаєш рішення, то це зовсім не означає, що воно відверне від тебе біду, а коли ти займаєш тверду позицію або робиш свідомий вибір, то це не гарантує тобі відчуття, що ти обрав єдино вірний шлях. Що б ти не робив, чомусь усе виходить не так, як треба. Оце і є справжня безнадія. І справжня самотність.

Малий Ніко знову сміявся. Мікаела приблизно того ж віку, що і я. Мабуть, у неї було те ж саме, що й у мене, коли вона сказала родичам та знайомим, що їде до Італії: напевне, вони бажали їй щасливої дороги та всіляких гараздів, не питаючи і не знаючи, навіщо вона туди їде і ким збирається стати — проституткою, чиєюсь дружиною, служницею чи робітницею на фабриці.