Роберто Сав'яно - Ґоморра

новий клан у Санта-Марія-Капуа-Ветере, старовинному католицькому місті, що стало його вотчиною. Коли на місце злочину прибув начальник міської поліції, то у нього вирвалася лише одна фраза: «Ну й решето вони з нього зробили!» В цих краях ставлення до людини оцінюється кількістю випущених в неї куль. Якщо тебе вбивають делікатно, одним пострілом у голову або живіт, то це тлумачиться як необхідна операція, як хірургічно точний удар, позбавлений злостивості. З іншого боку, коли в твоє авто випускають понад двісті куль, а в твоє тіло — сорок, то це є абсолютним методом стерти тебе з лиця землі. Каморра має довгу пам’ять і здатна проявляти безмежну терплячість. Тринадцять років, сто п’ятдесят шість місяців, чотири АК-47, двісті пострілів — куля за кожен місяць чекання. В декотрих місцевостях навіть зброя має пам’ять; вона береже в собі люту ненависть, щоб потім виплюнути її, коли настане час.

Того ранку, коли я пробігся пальцями по прикрасах, залишених на склі автоматними кулями, на моїй спині висів рюкзак. Я їхав геть, вирушаючи до свого двоюрідного брата в Мілані. Дивно: з ким би ти не говорив, що б ти не казав, але як тільки ти заявляєш, що збираєшся їхати геть, то отримуєш всілякі добрі побажання, підбадьорювання та сповнені ентузіазму зауваження: «Молодець, правильно робиш! На твоєму місці я б теж поїхав». І не треба вдаватися в подробиці та пояснювати, що саме ти збираєшся робити. Якою б не була причина твого від’їзду, вона завжди буде кращою та вагомішою за причину і далі тут стирчати. Коли люди питають, звідки я, то я ніколи не відповідаю. Хотілося б відповісти «з Півдня», але це звучало б надто риторично. Якщо хтось ставить мені це запитання у поїзді, то я втуплююся поглядом собі в ноги і вдаю, що не почув, тому що добре пам’ятаю роман Вітторіні «Сіцилійські бесіди» і тому боюся розкривати рота. Бо коли розкрию, то стану схожим на одного персонажа цього роману — на Сільвестро Ферраро.

Та й не варто цього робити. Часи змінюються, а голоси залишаються незмінними. Але того дня мені зустрілася огрядна жінка, яка ледь спромоглася вуиснутися в своє сидіння. Вона сіла на потяг «Євростар» в Болоньї, маючи непереборне бажання побазікати, немов збиралася заповнити час розмовами так само, як її величезне тіло заповнило собою сидіння. Вона наполегливо намагалася дізнатися, звідки я, чим займався і куди зібрався. У мене виникла спокуса відповісти їй, просто показавши свій порізаний палець, але я переборов її. І натомість сказав: «Я — з Неаполя». З міста, яке вивільняє у свідомості так багато слів, що достатньо лише сказати його назву — і все. З міста, де погане стає абсолютним злом, а добре перетворюється на незаплямовану цноту. І я заснув.

Маріано зателефонував мені наступного ранку. Він був схвильований. Для однієї важливої операції, яку декотрі з бізнесменів району провертали в Римі, терміново знадобилися бухгалтери та організатори. Папа Павло II був хворий, можливо, він уже помер, але католицька церква просто забарилася з офіційним повідомленням. Маріано попрохав мене допомогти йому, тому я сів на поїзд і вирушив на південь. Буквально за кілька днів магазини, готелі, ресторани та супермаркети треба було наповнити гігантською кількістю всіляких товарів. З’явилася нагода заробити величезну купу грошей. Невдовзі у столицю хлинуть мільйони людей; вони житимуть на вулицях, подовгу чекатимуть на тротуарах, і всі вони неодмінно будуть щось їсти та пити, одним словом — купувати. Можна потроїти ціни, торгувати вдень і вночі, витискаючи прибуток буквально з кожної секунди. Маріано покликали на підмогу. Він попрохав скласти йому компанію і запропонував трохи грошей в обмін на мою доброту. Нічого не буває за просто так. Маріано пообіцяли місяць відпустки, щоб він зміг здійснити свою мрію — з’їздити до Росії і зустрітися з Михайлом Калашниковим; він навіть отримав запевнення від одного російського ділка, який заприсягнувся, що особисто знає знаменитого конструктора. І Маріано зможе, нарешті, зазирнути Калашникову в вічі та потиснути руки, які створили таку потужну зброю.

В день, коли ховали Папу, людей у Римі було як оселедців у бочці. Неможливо було навіть розібратися, на якій ти вулиці і де тротуар. Суцільне гігантське море плоті затопило собою асфальт, одвірки та вікна, то був наче потік лави, що заповнював увесь доступний простір; здавалося, його обсяг зростав, розриваючи канали, якими він рухався. Цей потік був скрізь. Он під автобусом тремтить пес, нажаханий величезною кількістю ніг, які окупували увесь його звичний життєвий простір. Ми з Маріано зупинилися на ґанку якогось будинку — то було єдине сховище від групи людей, які вирішили продемонструвати своє релігійне заповзяття, шість годин підряд співаючи пісню на честь святого Франциска. Ми сіли і з’їли по бутерброду. Я почувався виснаженим. Зате Маріано не знав втоми: усвідомлення того, що йому заплатять за кожну краплину витраченої енергії, тримало його постійно «зарядженим».

Раптом мені почулося, як хтось мене гукнув. Іще не повернувши голови, я вже знав, хто то. Мій батько. Ми з ним уже два роки не бачилися; попри те, що він мешкав у тому самому місті, ми з ним ніколи не зустрічалися. Просто неймовірно, що ми надибали один одного в цьому римському лабіринті з людської плоті. Батько був страшенно знічений. Він не знав, як до мене підійти і що сказати. Але він перебував у стані ейфорії, як це буває під час подорожей, що обіцяють сильні емоції впродовж кількох годин підряд, прекрасні переживання, яких — і це ти знаєш — у тебе потім довго-довго не буде; тому ти упиваєшся ними, боячись пропустити й решту радісних моментів за той короткий проміжок часу, який ти маєш у своєму розпорядженні. Скориставшись тим, що авіакомпанія «Романіан Ерлайнз» знизила ціни на проліт до Італії на час похорону Папи, він купив квитки для своєї подруги та всієї її родини. Усі жінки були в траурних пов’язках та з чотками на зап’ястях. Неможливо було вирахувати, на якій вулиці ми були; пригадується лише величезний транспарант, прикріплений між двома будинками: «Дванадцята заповідь: не штовхайте, і не штовхані будете». Написаний дванадцятьма мовами. Нова рідня мого батька і справді раділа з того, що їм пощастило потрапити на таку важливу подію, як похорон Папи. Всі вони мріяли про амністію для іммігрантів. Для цих румунів найкращий спосіб стати італійцями — якщо не офіційно, то, принаймні, духовно — полягав у тому, щоб взяти участь у цій гігантській події всесвітнього значення, щоб страждати разом, переживаючи спільне горе.