Роберто Сав'яно - Ґоморра

тут усе існує завдяки їм, принаймні, та частина економіки, яку контролюють вони і тільки вони. Така собі нетривала оренда, і не більше, оренда, яку можна перервати в будь-яку мить. Є також один сприятливий побічний ефект: усі місцеві компанії, що займаються заміною скла за найвигідніші ціни, мають зв’язок з кланами; чим більше розбитого скла, тим більше грошей вони зароблять.

Минулої ночі зі Східної Європи прибуло близько тридцяти АК-47.3 Македонії. Швидка й легка подорож зі Скоп’є до Ґриціньяно-д’Аверса — і схрони Каморри наповнюються вогневою міццю. Як тільки впала «залізна завіса», члени Каморри зустрілися з лідерами комуністичних партій, що стрімко розвалювалися. Вони сиділи за столом переговорів як представники потужного, вправного та небагатослівного Заходу. Знаючи про кризу, що спіткала комуністичну систему, клани тишком-нишком скупили цілі склади в країнах Східної Європи — в Румунії, Польщі, колишній Югославії, — а потім роками платили зарплатню охоронцям, вартовим та чиновникам, відповідальним за збереження та підтримання в належному стані придбаних військових ресурсів. Коротше кажучи, клани частково фінансували оборонні бюджети цих країн. Виявилося, що найкращий спосіб ховати зброю — це тримати її на складах та в зброярнях. Маючи в своєму розпорядженні збройні склади Східної Європи, босам не доводилося вдаватися до послуг чорного ринку навіть у разі зміни керівництва цих країн, внутрішньої ворожнечі та інших кризових ситуацій. Цього разу зброю перевозили військовими вантажівками, «запозиченими» з американських гаражів. Завдяки написам на бортах ці вантажівки вільно пересувалися Італією. Американська військово-морська база в Ґриціньяно-д’Аверса — такий собі міні-колос, брикет із залізобетону, немовби ненароком встромлений посеред долини. Збудована кланом Коппола, як і все довкола. Американців майже ніколи не видно. Блокпостів на дорогах — мало. Військові вантажівки мають повну свободу пересування, тому коли вони в’їхали в місто, водії зупинилися на майдані поснідати і стали розпитувати в барі, наминаючи булочки та попиваючи капучино, чи можна тут знайти «кількох іммігрантів» для швидкого розвантаження. Всі знають, що означає «швидке розвантаження». Ящики зі зброєю ненабагато важчі за ящики з помідорами, а дітлахи-африканці, охочі підзаробити після робочої зміни на полі, отримують по два євро за ящик — вчетверо більше, ніж їм платять за розвантаження помідорів чи яблук.

В якомусь журналі для сімей військовослужбовців за кордоном я колись прочитав коротеньку статтю для персоналу, якому випало служити в Ґриціньяно д’Аверса. Я переклав цю статтю і записав у свій щоденник, аби не забути: «Щоби краще зрозуміти, де вас розквартирують, уявіть собі, що ви потрапили у фільм Серджо Леоне. Це — як на Дикому Заході. Хтось віддає розпорядження — і трапляються перестрілки. Тут існують неписані, але незаперечні закони. Втім, не турбуйтеся, бо жителям містечка та американським військовим гарантований максимум поваги й гостинності. Однак не слід покидати межі військової бази без потреби».

Отой журналіст-янкі навчив мене дечого про той край, де я живу.

Того ранку в барі чоловік на ім’я Маріано перебував у якійсь незрозумілій ейфорії. Він був «накручений» і з самого ранку жлуктив мартіні.

— Що сталося?

Кожен задавав одне й те саме запитання. Навіть бармен — і той відмовив йому у четвертій склянці. Але Маріано не відповів, неначе все й так було чудово відомо всім присутнім.

— Хочу поїхати й зустрітися з ним. Кажуть, він і досі живий — це правда?

— Що — правда?

— Як же ж йому вдалося його зробити? Я візьму відпустку, щоби з ним зустрітися.

— З ким? Навіщо?

— Знаєте, який він легкий? І точний. Не встигнеш і оком кліпнути, як ти вже випустив двадцять, тридцять куль… Це ж просто прекрасно! — Маріано впав в екстаз. Бармен дивився на нього так, як дивився б на хлопця, який щойно вперше переспав з жінкою, бо Маріано мав отой неповторний вираз обличчя, який, мабуть, колись був у Адама. І тут я здогадався про причини такої ейфорії. Маріано недавно вперше в житті стріляв з автомата Калашникова, і цей пристрій так його вразив, що йому захотілося неодмінно зустрітися з Михайлом Калашниковим, конструктором, який його придумав. Маріано ніколи ні в кого не стріляв; його залучили до клану займатися розвезенням деяких марок кави по місцевих барах. Цей молодик був дипломованим економістом і відповідав за мільйони євро, якщо судити з кількості барів та постачальників кави, які прагнули потрапити до комерційної мережі кланів. Районному капо захотілося навчити стріляти всіх своїх людей — від бізнесменів до простих солдат. І Маріано вручили АК-47. Вночі він розрядив його у вікна декількох барів, вибираючи їх навмання. То не було попередження, але навіть якщо він і не знав, чому стріляє по тих, а не по інших вікнах, постраждалі все одно не забарилися вигадати переконливе пояснення. Бо завжди є та чи інша причина відчути себе в чомусь винним. Маріано говорив про цей автомат зловісним тоном професіонала. АК-47: досить проста назва, де АК означає «Автомат Калашникова», а цифра 47 — рік, коли його було офіційно прийнято на озброєння в Радянському Союзі. Зброя часто має кодовані назви, де літери та цифри мають приховати її здатність убивати. Літери та цифри як символи жорстокості. Насправді ж вони є банальними ярликами, які вигадує якийсь непримітний військовий фахівець, котрий займається каталогізацією нових видів зброї, так само як, скажімо, болтів та гайок. АК-47 — легкий та простий в користуванні; він потребує мінімуму обслуговування. Його сила криється в його розмірі: не настільки малий, щоб йому бракувало потужності, як, наприклад, револьверу, і не настільки великий, щоб стати громіздким та мати велику відбійну силу. Його так легко чистити і збирати, що школярів у колишньому Радянському Союзі привчали робити це в середньому за дві хвилини.

Востаннє я чув автоматну стрілянину кілька років тому. Це було біля університету в Санта-Марія-Капуа-Ветере. Не пам’ятаю, де точно, але здається, що на перехресті. Чотири авто заблокували машину Себастіано Катеріно, і він загинув під симфонію пострілів з кількох АК-47. Катеріно завжди був близький до Антоніо Барделліно, начальника всіх капо Каморри в провінції Казерта впродовж 1980-х та 1990-х. Коли Барделліно вбили і керівництво змінилося, Катеріно примудрився втекти, уникнувши побоїща. Тринадцять років переховувався він у своєму домі; висовував носа тільки вночі, а коли треба було виїхати трохи далі, ніж за власні ворота, то користувався куленепробивними авто, хоча від свого рідного міста Сан-Чіпріано-д’Аверса він тримався подалі. Після багатьох років мовчанки йому здалося, що він знову набув владного авторитету, що клан-конкурент забув про минуле і не стане нападати на такого поважного і немолодого лідера, як він. Тому Катеріно й почав створювати