Максим Іванович Кідрук - Твердиня

ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері.

— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на дерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. Ми не допливемо. Треба відпочити, а завтра подивимося, що можна зробити.

Ян поглянув на Семена й Левка і вдячно кивнув.

— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?

— Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподівано, що всі п’ятеро скрикнули, Ґрем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою.

Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чоловіка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву руку на стіл, праву тримаючи під столом. Між передпліччям і стегном витикався приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко.

— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнувшись Янового плеча.

Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне.

— Хто такі? — долинуло від силуету.

— Ми мандрівники з… зі Швеції, — відповів українець, вирішивши, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.

Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту, з овальним нордичним обличчям, що досі не звикло до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прискіпливому огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геть пронозувате питання про те, що могло загнати симпатичного здоров’яка у таку глушину. Загнати навіки.

— І що ви тут мандруєте?

— Ви ж чули, — спокійно провадив Левко, — ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.

Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, але помилився. Люмінесцентні цятки покруглішали і стали виразнішими — чоловік вирячив очі й перепитав:

— То ви повертаєтесь із лісів?

— Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? — У голосі чулася недовіра.

— Саме так.

Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затримуючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.

— Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.

— Чого?

— Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кілька кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достатньо одного.

В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знав іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Левко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт.

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирішив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора було аж нуль, ціна виглядала людською.

Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пожильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкривали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнув паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пишуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (косу риску) англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

— Ае… Аебк… Аебко? — з трудом проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив лоба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за англійську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив пальцем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — форкнув Сандерс, зауваживши слеш.

Він розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, що заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня 2009 року.

Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді зненацька викрикнув:

— Лео Бартош? — і рвучко скинув голову.

Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі старого пожирали його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним заціпенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому грець! — Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти — Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув:

— Yep[94]… А що?

— Подумати не міг, що зустріну тебе, — з непідробним здивуванням прошепотів Тор. — Я навіть не вірив, що ти існуєш.

— Я… е-е… Хіба ми… Звідки ви мене знаєте?

Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.

— Ге-ге, — реготнув він, насолоджуючися справленим враженням. — Я не знаю тебе.

— Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустріти мене?

Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаючись, чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав:

— У мене для тебе лист.

LII

— Лист?

— Лист?! — Сьома і Ґрем уже стояли поруч, визираючи з-за спини українця.

— Так, — витиснув губами посмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандартний DHL’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.

— Це прийшло кілька місяців тому. — Норвежець витрусив зсередини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У записці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або… — Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, — …Симеону Твардовському. Коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й не рухалися, мов у ступорі. Старий прискіпливо поглянув на Ґрема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прізвище Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:

— Ти, мабуть, Симеон.

— Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так… Симеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показав першу сторінку Тору.

— Си-ме-он, —