Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Дай сюди. — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).

— Дай мені руку, — тихо, але твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударів була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Вільною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав секундомір. Запустив відлік часу і став рахувати, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених секундоміром секунд.

— Господи, друже, що з тобою таке? — пополотнів Семен.

І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семену, Ґрем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за тим, що відбувається. Левко очікував, що мулат більше перейматиметься станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним поглядом.

— Що з ним? — злякано спитав українець.

— Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, — пригніченим голосом відказав Семен.

— Чорт. — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через навантаження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. — Від найближчої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і майже триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Не дуже… — Що мовою «сердечників» означає «препаскудно».

— Таке у тебе вперше?

Чех заперечно замотав головою:

— Вибачте… я не… у мене були проблеми з серцем… але я не думав… не хотів, щоб ви…

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.

«Оце так вляпались…»

Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера повернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мовчали, штрикаючи один одного хмурими позирками.

— Оце підстава, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

— Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. — У хлопця досі тремтіли руки.

— І ти мені пробач, — м’якше сказав українець.

— Проїхали…

— Маємо довезти його назад… — Левко чверть хвилини вагався, перш ніж сказати останнє слово у фразі, — …живим.

Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.

Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги.

Хлопці поділили між собою його поклажу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.

L

2 серпня 2012 року, 10:11 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.

— Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втратили дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі довелося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.

Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.

Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, несподівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на південь. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, обламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтора метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.

— Сьома, — покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і сів поряд.

— Он, — показав пальцем українець. — Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

— Стежина. І що?

— Що це може бути?

Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.

— Мабуть, звіряча стежка.

— Ти думаєш?

— Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьома пропустив друзів уперед, а сам, ставши на початок стежки, зазирнув у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пішов наздоганяти приятелів…

Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недосипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном поскидали речі на пісок і відтягли їх від води.

Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хатину і пробуркотів:

— Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.

Послання Ґуннара

LI

5 серпня 2012 року, 15:44 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Левко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всередину інших.

Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невеликого ресторанчика. Більшість простору займали довгі столи з незграбно обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під стінами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чистими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами користувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.

— Hay alguien aquí?[93] — повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Сидіння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пуерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.

Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.

— Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, — та я сумніваюсь, що до заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиляюсь до думки, що перед настанням темряви