Джордж Мартін - Чвара королів

й перейшла б до островів удвічі швидше. «Міраам» являв із себе, власне кажучи, неповоротку балію, на якій Теон зовсім не прагнув опинитися у шторм. Все ж приводу ображатися він не мав: дістався місця, не потонув, ще й мав несподівані втіхи дорогою. Теон обійняв капітанову дочку і мовив до її батька:

— Покличеш, як дістанемося Княж-Пристані. Ми будемо внизу, в моїй бесіді.

Полишивши капітана, він повів дівчину до стерна корабля, а її батько зиркав ззаду в похмурому мовчанні.

Насправді помешкання було капітанове, та по виході з Морестражу його віддали Теонові. Капітанову дочку Теонові не віддавали, але вона сама охоче прийшла до нього у ліжко — вистачило келиха вина та кількох шепітків у вушко. Дівча було трохи опецькувате, як на його смак, з рябою, наче вівсяна каша, шкірою, але груди її лежали в руках досить справно, а першого разу виявилося, що вона незаймана. В її віці Теона це здивувало, але й розважило. Капітан, напевне, його втіхи не поділяв, і це Теона теж розважило. Цікаво було дивитися, як чолов’яга намагається проковтнути свою лють, витанцьовуючи на цирлах перед вельможним паном і не забуваючи ані на мить про обіцяний гаман золота.

Поки Теон вибирався з мокрого кобеняка, дівчина запитала:

— Ви, ваш-мосць, мабуть, такі щасливі, що знову бачите домівку. Скільки років вас не було вдома?

— Десять, чи щось таке, — відповів він. — Мене повезли до Зимосічі хлопчаком десяти років, на виховання до Едарда Старка.

Називався він вихованцем, але насправді був заручником. Половину свого життя прожити заручником… все, годі. Його життя знову в його руках, і жодного Старка поруч не видно. Він притяг до себе капітанову дочку і поцілував її у вухо.

— Ану скидай свитку.

Вона опустила очі, раптом зніяковівши, але наказ виконала. Коли важка одежина, просякла морськими бризками, впала з її плечей додолу, вона злегка вклонилася і збентежено всміхнулася. Посмішка в неї, правду кажучи, була дурнувата, але він ніколи й не вимагав від жінок великого розуму.

— Іди-но сюди, — наказав він їй.

І вона пішла.

— Я ніколи не бачила Залізні острови.

— То вважай, що тобі пощастило. — Теон попестив її волосся — гарне і темне, хоча розкошлане і сплутане вітром. — Наші острови кам’янисті й суворі, там нема чим втішатися і на що сподіватися. Смерть завжди чатує поруч, а життя вбоге і гидке. Чоловіки вечорами цмулять пиво і сперечаються, чия доля гірша: рибалок, що воюють з морем, чи селян, що намагаються виколупати якусь зернину з хирлявої безплідної землі. Та насправді гірше за всіх потерпають рудокопи, що ламають собі карки у вічній темряві. А за віщо? Всі наші підземні скарби — залізо, цина та оливо. Не диво, що залізяни старих часів втратили терпець і вирішили жити морськими набігами.

Дівка, здавалося, і не чула.

— От би мені на берег із вами, — скиглила вона. — Я б з охотою, аби лише ваша ласка…

— Хочеш на берег, то ходи, — дозволив Теон, лапаючи її за груди, — але сама, без мене.

— А я б вам у замку служила, ваш-мосць. Я вмію чистити рибу, пекти хліб, збивати масло. Батечко кажуть, ніхто не варить кращої крабової юшки, ніж я. Ви б мені знайшли місце на кухні, а я б вам крабову юшку варила.

— А вночі гріла б постіль? — Він сягнув по шворки на стані сукні й почав їх розплутувати вправними швидкими пальцями. — Колись я міг би привезти тебе додому як здобич і взяти за дружину силоміць, навіть не питаючи. Так чинили залізяни старих часів. Чоловік мав дружину зі скелі — справжню наречену, таку саму залізянку. Але міг мати і дружин з солі — жінок, взятих у полон в набігу.

Дівка викотила очі, й зовсім не тому, що він оголив її груди.

— От би мені стати вашою дружиною з солі, ваша мосць!

— На жаль, ті дні скінчилися.

Палець Теона обвів по колу одну з важких грудей, наближаючись до дебелого брунатного соска.

— Більше нам не дозволено летіти за вітром з вогнем і мечем, беручи все, що забажається. Тепер ми длубаємося у землі та закидаємо вудки у море, як решта людей, і втішаємося, коли на зиму маємо вдосталь солоної тріски та вівсяного кулешу.

Він узяв її соска до рота і трошки прикусив, викликавши пристрасний зойк.

— Якщо ваша ласка, встроміться в мене знову, — прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав.

Піднявши голову від її грудей, він помітив, що шкіра стала темно-червона там, де його вуста залишили свій слід.

— Моя ласка — навчити тебе дечого нового. Розв’яжи мені штани і потіш мене ротом.

— Ротом?

Його палець легенько ковзнув по її пухких вустах.

— Та в тебе ж ротик наче для цього створений, люба моя. Дружина з солі не питала б, а робила, що кажуть.

Спершу вона бентежилася, але вчилася швидко, як на безголову дурепу. Це його втішило. Рот у неї був вогкий, теплий і м’який — такий самий, як дірка між ногами. А ще в такий спосіб він позбавив себе порожніх теревенів. «Може, колись я і справді лишив би її собі за дружину з солі» — подумав він, вчепившись пальцями у її сплутане волосся. — «Колись. Коли ми жили за старим звичаєм — бойовою сокирою, а не кайлом. І самі брали собі все, що хотіли: скарби, жінок, славу.» В ті дні залізяни не копали рудників; то була праця для бранців, привезених з битв — так само, як і жалюгідне длубання в землі заради вбогого врожаю або випасання кіз і овець. Справжнім ремеслом залізняка була війна. Потоплий Бог створив їх набігати і ґвалтувати, краяти собі королівства і писати свої імена вогнем, кров’ю та піснею.

Аегон Дракон знищив старий звичай, коли спалив Чорного Гарена, повернув Гаренове королівство річковим тюхтіям і зробив Залізні острови незначним задвір’ям велетенської держави. І все ж старі криваві оповідки ще переказувалися коло вогнищ з морського плавнику і димних коминів по всіх островах, навіть у великих кам’яних палатах Пайку. Теонів батько прозивався, окрім інших титулів, «Великим женцем», а за гасло Грейджої мали слова «Ми не сіємо».

Саме заради того, щоб повернути старий звичай, а не заради порожнього королівського титулу, князь Балон розпочав своє велике повстання. Роберт Баратеон з допомогою свого друга Едарда Старка поклав