Джордж Мартін - Чвара королів

Коли я був малим хлопчиною, то знайшов поранену яструбиху-тетерев’ятницю і виглядів її сам. Назвав птаху Прудкокрилка. Вона, бувало, сиділа в мене на плечі, літала за мною з палати в палату, брала їжу з руки, але в небо злітати не бажала. Щоразу, як я намагався напустити її на здобич, вона не піднімалася вище за верхівки дерев. Роберт кликав її «Пустокрилка». Сам він мав самицю кречета-білозірця на ім’я Блискавка, і вона ніколи не впускала дичини. Одного дня наш двоюрідний дід, пан Гарберт, порадив мені спробувати іншого птаха. Сказав, щоб я не ламав з себе дурня з тією Прудкокрилкою. І мав рацію.

Станіс Баратеон відвернувся від вікна і примар, що рухалися південним морем.

— Свята Седмиця ніколи не приносила мені бодай горобця. Час спробувати іншого птаха, Давосе. Червону яструбиху.

Теон I

Поблизу Пайку безпечно стати на котву не було де, але Теон Грейджой бажав кинути оком на батьківський замок з моря, щоб побачити його так, як бачив востаннє — десятьма роками раніше, коли бойова галера Роберта Баратеона забирала його геть звідси на виховання до Едарда Старка. Того дня він стояв біля поручнів, слухав плюскіт весел і стукіт веслярського тулумбасу, дивився, як Пайк зменшується вдалині. Тепер він бажав побачити, як замок знову виростає перед ним з моря.

Покірний його наказові, «Міраам» пройшов повз ріг суходолу під смикання вітрил та лайки капітана, який кляв заразом і вітер, і своїх жеглярів, і дурниці, які спадають на думку різним вельможним паничам. А Теон накинув на голову каптура кобеняка, щоб сховатися від бризок, і роздивлявся рідну домівку.

Берег тут складався з самих гострих скель та урвистих стрімчаків. Замок, здавалося, виростав просто з них — його башти, мури та мости були викладені з того самого чорно-сірого каменю, мокрі від тих самих солоних хвиль, поросли тією самою тьмяно-зеленою мшеддю, і цяткували їх своїм лайном ті самі морські птахи. Скелястий кут острова, на якому Грейджої вибудували собі твердиню, колись випирав у море, наче меч, встромлений у його нутрощі. Але хвилі молотили по ньому день і ніч, доки земля не розкололася й не викришилася. З тієї пори минули тисячі років. Лишилося тільки три голих, безплідних острови та з десяток високих кам’яних стовпів, що здіймалися з води, наче опори храму якогось морського бога. Біля підніжжя їх віддавна буяли та розбивалися люті пінні хвилі.

Похмурий, темний, негостинний замок Пайк стовбичив на тих островах і стовпах, трохи не зливаючись із ними у одне ціле. Зовнішній мур відсікав шматок землі коло початку кам’яного мосту, перекинутого з вершини стрімчака до найбільшого острівця, на якому височіла дебела Велика Вежа. Далі стояли Вежа-Кухня і Кривава Вежа. Кожна займала свій острів. Зовнішні башти та всякі служби стирчали на кам’яних стовпах, з’єднані накривними мостами там, де стовпи стояли близько, або довгими хитливими містками з мотузок та дощок там, де далеко.

Морська Башта стояла на острівці, найдалі висунутому в море, на самому кінці зламаного меча. То була найстаріша частина замку, висока і кругла. Самий стовп, стрімкий та прямий, на якому та башта стояла, наполовину з’їли хвилі за незліченні роки безперервної навали. Основа башти вся побіліла за століття від солоних бризок, а її верхні поверхи поросли товстою ковдрою зеленого моху, що заповз нагору та так і лишився там лежати нерівною короною, почорнілою від сажі нічних вартових вогнів.

Над Морською Баштою вітер смикав та розвівав прапор його батька. «Міраам» ішов надто далеко, аби Теон бачив щось більше, ніж саме полотно, але знак на ньому він добре знав: кракен дому Грейджой з мацаками, що спліталися і простягалися на все чорне поле. Прапор струменів з залізної щогли, яка крутилася і тремтіла від поривів вітру, наче птах, що прагне злетіти в повітря. Тут над кракеном Грейджоїв не маяв лютововк Старків, не кидав на нього свою похмуру тінь.

Теона давно так ніщо не зворушувало. В небі над замком пробивався крізь рідкі летючі хмари червоний хвіст комети. Усю дорогу від Водоплину до Морестражу Малістери сперечалися про знамення, яке вона несе. «Це моя комета» — сказав собі Теон, сягнувши під облямованого хутром кобеняка, щоб помацати шкіряного мішечка, запханого у кишеню. Всередині лежав лист, якого йому дав Робб Старк. Лист, вартий королівської корони.

— Чи таким ви пам’ятаєте замок, ваш-мосць? — запитала капітанова дочка, притискаючись до його плеча.

— Зараз він здається меншим, — визнав Теон, — а може, то на відстані.

«Міраам» був череватий південський торговельний думбас зі Старограду, який віз вино та крам для обміну на залізну руду. Капітан його був теж череватий південський торговець; від самого вигляду скелястих берегів та пінного моря біля підніжжя замку його товсті губи трусилися, тому, на Теонове незадоволення, він тримався надто далеко від них. Керманич-залізянин пройшов би лодією просто під стрімчаками та високим мостом, що з’єднував брамну башту і Велику Вежу. Але жирний староградець не мав ані хисту, ані людей, ані мужності, щоб наважитися на таке. Тому вони йшли вдалині задля безпеки, і Теон мусив задовольнятися оглядом Пайку здалеку. Та навіть тут керманичеві «Міраам» доводилося поборотися, щоб не наближатися до згубних скель.

— Мабуть, там гуляють вітри, — зазначила дочка капітана.

Він засміявся.

— Там вітри, холодно і вогко. Сувора і вбога домівка… але мій вельможний батько колись казав мені, що суворі місця народжують суворих людей, а суворі люди правлять світом.

Капітанове обличчя було зеленіше за море, коли він з уклоном підійшов до Теона і спитав:

— Можна вже іти до порту, ваша мосць?

— Можна, — дозволив Теон, виграючи слабенькою посмішкою на вустах.

Обіцянка доброї калити золота перетворила староградця на безсоромного підлабузника. Якби в Морестражі стояла бодай одна лодія з островів, як сподівався Теон, то плавання вийшло б геть іншим. Керманичі залізного роду були гордовиті та свавільні, чиясь там кров та родовід анітрохи їх не бентежили. Острови були замалі, аби схилятися перед родовитістю, а лодії — ще й того менші. Казали, що кожен залізний керманич — король на власному кораблі; отож і не дивно, що острови часто величали землею десяти тисяч королів. А коли бачиш, як твій король звішує дупу за поручень, аби скинути лайно, чи зеленіє обличчям у шторм, важкувато схиляти перед ним коліно та вдавати, що перед тобою небожитель. Колись, тисячі років тому, старий король Уррон Червонорукий сказав: «Людей творить Потоплий Бог, але корони творяться людьми».

Лодія ще