Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

стосунків. Я ще кілька разів його бачила, він ніколи не був сам, написала йому два листи, коли була в Іспанії, він надіслав мені листівку. Одного разу бачила його на початку цього місяця. Але про це потім. Напишу ще про дивну розмову з тою Нільсен.

Туанетта дещо розповіла: «Він говорив про своїх синів, і мені було дуже його шкода. Як вони просили його не приходити до них у їхню шикарну школу, а зустрічатися в місті. Їм було соромно, що їх із ним побачать. Як Роберт (зараз у Мальборо-коледжі) зверхньо з ним поводиться».

Він ніколи про нього зі мною не розмовляв. Може, він у глибині душі підозрює, що я належу до такого самого світу.

Самовпевнена дрібнота з випускників приватної школи, мідл-клас.

(Вечір.) Знову пробувала намалювати Дж. П. з пам’яті. Нічого не виходить.

К. сидів і читав «Ловця у житі» після вечері. Кілька разів я бачила, що він перевіряє, скільки сторінок прочитав.

Він читає тільки для того, щоб показати мені, як старається.

Сьогодні ввечері я проходила повз вхідні двері (після ванни) і сказала:

— Ну от і до побачення, дякую за чудовий вечір, — і спробувала відчинити двері. Вони, звісно, були замкнені.

— Здається, двері заклинило, — зауважила я.

Він навіть не всміхнувся, просто стежив за мною. Я додала:

— Жартую.

— Я знаю, — відповів він. Він так по-особливому вміє виставити мене дурепою — просто не всміхаючись.

Звичайно, Дж. П. завжди намагався затягти мене в ліжко. Я не знаю, чому так, але зараз краще розумію це, ніж тоді. Він шокував мене, грубіянив, висміював — але ніколи не огидно. Здалеку. Ні до чого не змушував. Не торкався. Тобто він мене на свій химерний лад поважав. Не думаю, що він повністю розумів, що робить. Він хотів мене вразити — і тим чи притягти до себе, чи відштовхнути. Як вийде.

Сьогодні знову було фотографування. Небагато. Я сказала, що в мене болять очі. І що мені не подобається, що він мені весь час вказує. Він нестерпно запопадливий: чи не могла б я зробити те, чи не обтяжить мене се… Ні, «обтяжить» він не каже. Аж дивно.

— Тобі б на конкурс краси податися, — промовив він, перемотуючи плівку.

— Дякую, — озвалася я. (Ми розмовляємо якось по-божевільному, я цього не помічаю, доки не прочитаю записане. Він так говорить, ніби я вільна будь-якої миті піти, і я так само.)

— Ти, напевне, розкішно виглядатимеш у цьому, як його, — сказав він.

Я здивовано подивилася на нього.

— В отому, французькому купальнику, — уточнив він.

— Бікіні? — спитала я.

Таких розмов я собі дозволити не могла, тож холодно подивилася на нього:

— Ти це маєш на увазі?

— Щось таке сфотографувати, — пробурмотів він, червоніючи.

І найдивніше тут те, що саме це він і мав на увазі. Він нічого непристойного не хотів сказати, ні на що не натякав, просто він такий незграбний. Як завжди. Він мав на увазі саме те, що говорив. Що мене було б цікаво сфотографувати в бікіні.

Я раніше думала, що в цьому є ще щось. Він дуже його стримує, але воно є.

Але тепер я так не вважаю. Я не вважаю, що він у чомусь себе стримує. Там і стримувати немає чого.

Чудова нічна прогулянка. Величезне чисте небо, без місяця, всюди поблискують теплі зорі, як молочні діаманти, прекрасний вітерець. Західний. Я змусила його пройтися по колу десять чи дванадцять разів. Гілля шаруділо, у лісі ухкали сови. А небо дике, вільне, вітер, повітря, простір, зірки.

Вітер повний запахів із далини. Надії. Море. Я певна, що чула запах моря. Я сказала (потім, звичайно, бо надворі в мене був заткнутий рот):

— Ми неподалік від моря?

Він відповів:

— Десять миль.

— Неподалік від Льюїса?

— Не можу тобі сказати, — наче йому хтось суворо заборонив розповідати. (Я часто в ньому це відчуваю: страшенно мала, скулена з переляку його добра частина, якою керує величезна зла.)

У підвалі все було геть по-іншому. Ми знову говорили про його сім’ю. Я пила міцний сидр. Я це роблю (потроху), щоб перевірити, чи можна його споїти так, аби він втратив пильність, але поки що він його не куштував. Він сам стверджує, що не тверезник. Отже, це частина його праці тюремника. Щоб не розслаблятися.

М. Розкажи мені ще про свою сім’ю.

К. Більше немає чого розповідати. Такого, що було б цікаво тобі.

М. Це не відповідь.

К. Таке, як я ото розповів.

M. Те, що я розповів.

К. Мені говорили, що в мене хороша англійська мова. Це було до знайомства з тобою.

М. Не важливо.

К. Мабуть, у тебе з того була оцінка A.

М. Так.

К. У мене було O з математики і біології.

М. (Лічу петлі — светр — дорога французька вовна.) Добре… сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять…

К. Я отримав приз для аматорів.

М. Молодчина. Розкажи мені ще про твого батька.

К. Я вже казав. Торговельний представник. Займався канцтоварами й галантереєю.

М. Комівояжер.

К. Зараз їх називають торговельними представниками.

М. Він загинув в автокатастрофі до війни. Мати втекла з іншим чоловіком.

К. У ній не було нічого хорошого. Як і в мені. (Я глянула на нього крижаним поглядом. Слава Богу, гумор у нього рідко виходить на поверхню.)

М. То тебе виховувала тітка.

К. Так.

М. Як місіс Джо — Піпа.[28]

К. Хто?

М. Та нехай.

К. Вона правильно зробила. Мене не забрали до сиротинця.

М. І твоя двоюрідна сестра Мейбл. Ти про неї ніколи не розповідав.

К. Вона старша за мене. Їй тридцять. У неї є старший брат, він після війни поїхав до Австралії з моїм дядьком Стивом. Він справжній австралієць. Багато років там провів. Я ніколи його не бачив.

М. А ще хтось у тебе є?

К. Є родичі дядька Дика. Але вони ніколи не ладнали з тіткою Енні.

М. Ти не розповів про те, яка Мейбл.

К. Вона каліка. У неї спазми. Дуже сильні. Весь час хоче знати, що я робив.

М. Вона не може ходити?

К. В домі ходить. А надвір доводиться возити її у візку.

М. Може, я її бачила.

К. Ти небагато втратила, коли не бачила.

М. Тобі її не шкода?

К. Наче треба її весь час жаліти. Це тітка Енні винна.

М.