Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

витяг шахівницю, ми стали грати в шахи, і він дав мені виграти. Він про це не казав, але я переконана, що саме так. Ми майже не розмовляли: здається, нашим засобом спілкування стали шахові фігури, і в моїй перемозі було щось дуже символічне. Щось таке, що він хотів, щоб я відчула. Не знаю, що він мав на увазі: чи то показати, що моя «чеснота» торжествувала над його «гріховністю», чи щось тонше, на зразок того, що інколи програш — це перемога.

Наступного разу, коли я вже збиралася йти, він подарував мені свій малюнок. На ньому була турка і два горнятка на його столі-верстаті. Намальовані чудово, абсолютна простота, жодного поспіху чи нервування, повна свобода від отого, як оце і в мене, учнівського уявлення про те, як малювати прості речі.

Просто два горнятка, маленька мідна турка і його рука. Чи рука взагалі. Нерухома на столі коло однієї з чашок, наче гіпсовий зліпок. На звороті він написав: «Aprиs»,[25] — і поставив дату. А далі:«pour “une” princesse lointaine».[26] Артикль «une»[27] він жирно підкреслив.

Хочу далі написати про Туанетту. Але я вже дуже стомилася. Коли пишу, мені хочеться палити, а від цього в кімнаті стає задушливо.

29 жовтня

(Ранок.) Він поїхав до Льюїса (?).

Туанетта.

Після отого вечора з платівкою минув місяць. Я мала здогадатися, вона цілими днями аж мурчала в розмові зі мною і грайливо на мене поглядала. Я гадала, що це якось пов’язано з Пірсом. І от одного вечора я подзвонила в двері й помітила, що вони не замкнені, тож я штовхнула їх і глянула на сходи, а якраз тієї миті із-за дверей визирнула Туанетта. І ми зустрілися поглядами. За якусь хвилю вона вийшла на сходовий майданчик, одягаючись. Вона нічого не сказала, а жестом запросила мене заходити, і, що найгірше, я почервоніла, а вона ні. Їй було просто весело.

— Чого ти така перелякана? — спитала вона. — Він зараз прийде. Він просто вийшов… — але для чого і куди він вийшов, я так і не дізналася, бо пішла геть.

Я ніколи по-справжньому не аналізувала, чого я тоді так розсердилася, образилася, була така шокована. Дональд, Пірс, Девід — усі знають, що вона живе в Лондоні, як жила у своєму Стокгольмі: вона сама мені розповідала, вони — теж. Та й Дж. П. мені чесно розказав, який він.

Це були не просто ревнощі. Як це така людина, як Дж. П., може бути настільки близька до такої людини, як вона? Такий справжній — і така фальшива, порожня, розбещена? Але чого б він мав брати мене до уваги? Немає жодної причини.

Він старший за мене на двадцять один рік. На дев’ять років молодший за Т.

Після того багато днів мені був огидний не Дж. П., а я сама. Моя вузьколобість. Я змусила себе зустрітися, вислухати Туанетту. Але вона не вихвалялася. Мабуть, це Дж. П. сказав їй цього не робити.

Наступного дня вона прийшла. Сказала, що прийшла перепросити. І (сама так сказала): «Просто воно так вийшло».

Я так ревнувала. Вони змусили мене відчути себе старшою, ніж вони. Ну як неслухняні діти. Мають секрет і раді. Тоді я сильно охолола. Я не могла дивитися на Дж. П. Урешті, напевне тиждень по тому, він одного вечора зателефонував мені до Кароліни. Голос у нього був зовсім не винуватий. Я сказала, що зайнята і побачитися з ним не можу. Ні, я ввечері не прийду. Якби він наполягав, я б відмовилась. Але він, здається, збирався покласти слухавку, і я пообіцяла, що зайду завтра. Я так хотіла дати йому зрозуміти, що образилась. А по телефону не поображаєшся.

Кароліна зауважила:

— Ти забагато до нього ходиш.

Я сказала:

— У нього роман із отією шведкою.

Ми навіть про це погомоніли. Я поводилася дуже справедливо. Захищала його. Але коли лягла спати, то звинувачувала подумки його. Кілька годин.

Перше, про що він запитав наступного дня (без жодної гри):

— Вона для тебе — курва?

Я відповіла:

— Ні. Зовсім ні.

А потім, наче мені це було байдуже:

— А чого б то?

Він посміхнувся. Він немовби говорив: «Я знаю, що ти відчуваєш». Від цього мені захотілося дати йому ляпаса. Я не могла вдавати, що мені все одно, і від цього було ще гірше.

Він сказав:

— Чоловіки — підлі.

Я висловила свою думку щодо того, що їхня найбільша підлість у тому, що вони можуть отаке говорити посміхаючись.

— Правда, — відказав він. І — пауза. Я подумала, що краще б мені було не приходити, краще б викреслити його зі свого життя. Поглянула на двері спальні. Вони були прочинені, я бачила край ліжка.

Я промовила:

— Я поки що не можу розкласти життя по поличках. І все.

— Послухай, Мірандо, — сказав він, — між нами лежать оці двадцять довгих років. Я краще знаю життя. Я більше прожив, більше зрадив, більше бачив зраджених. У твоєму віці в людини аж голова гуде від задумів і замірів. Ти думаєш, що коли я іноді можу бачити, що в мистецтві тривіальне, а що важливе, то маю бути більш доброчесним. Але я не хочу бути доброчесним. Моя привабливість для тебе (коли вона є) — це просто відвертість. І досвід. А не те, що я хороший. Я не хороший. Можливо, морально я навіть молодший за тебе. Можеш це зрозуміти?

Він просто промовляв уголос те, що я відчувала. Я була затиснута, а він гнучкий, а мало б бути навпаки. Я тут сама винна. Але я й далі думала, що він повів мене на концерт, а потім прийшов сюди до неї. Я пригадала, коли дзвонила в двері і ніхто не відповідав. Тепер я розумію, що це були суто жіночі ревнощі, але тоді це здавалося зрадою принципів. (Я й досі не розумію — у голові все перемішалося. Не можу точно сказати.)

Я попросила:

— Хочу послухати Раві Шанкара.

Я не могла зізнатися, що пробачила його.

Тож ми послухали. Тоді пограли в шахи. Виграв він. Про Туанетту не говорили, тільки вже на сходах, коли він сказав, що з нею в нього вже все скінчилося.

Я промовчала.

— Вона це робила просто для забави, — пояснив він.

Але після того все стало не так, як було. Це було щось таке, як закінчення