Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

одружився. То був би мій другий катастрофічний шлюб.

Сюрпризом це для мене не було. Ця ситуація назрівала протягом тижнів.

Він підійшов і став біля мене.

— Ти певна?

Я сказала:

— Я не за цим прийшла. Зовсім не за цим.

Мені здалося, це так на нього не схоже. Грубо, примітивно. А тепер я розумію, що він поводився по-доброму. Він навмисно був такий прямолінійний і грубий. Десь так він інколи давав мені виграти в нього в шахи.

Він пішов на кухню варити каву по-турецьки і сказав через двері:

— А ти оманлива.

Я підійшла й зупинилась біля дверей кухні, а він стояв над туркою. Озирнувся до мене:

— Але ж поклястися можу, іноді ти цього хочеш.

— Скільки вам років? — спитала я.

— Міг би бути твоїм батьком. Ти це маєш на увазі?

— Я терпіти не можу розпусти. Я про таке не думала.

Він стояв до мене спиною. Я на нього сердилася, він здавався таким безвідповідальним. Я додала:

— І хай там що, ви мене зовсім у цьому розумінні не приваблюєте.

Він спитав не розвертаючись:

— А що для тебе розпуста?

— Стрибати в ліжко заради задоволення. Секс і все. Без кохання.

— Ну тоді я страшенний розпусник. Я ніколи не лягаю в ліжко з тими, кого люблю. Колись спробував.

Я нагадала:

— Ви мене попереджали щодо Барбера Крукшенка.

— Ну а тепер попереджаю щодо себе. — Він стояв і стежив за туркою. — Бачила Уччелло[23] в галереї Ешмола? «Полювання»? Ні? Задум вражає одразу, як побачиш. Без огляду на всі інші технічні штучки. Розумієш, що він бездоганний. Професори з центральноєвропейськими прізвищами все життя б’ються над тим, щоб розгадати цю велику загадку, те, що відчувається з першого погляду. А зараз я бачу, що в тобі теж є така внутрішня загадка. Бог знає, яка вона. Я не центральноєвропейський професор, мені не так уже важливо, як це. Але в тобі вона є. Ти як шератонівські меблі — тебе неможливо поділити на частини.

Це все він теж промовив спокійно, наче констатуючи факт.

— Звичайно, є ризик, — додав він. — Гени.

Він підняв турку над конфоркою в останню мить.

— Єдине, — сказав він, — у тебе в оці є червона цятка. Що це? Пристрасть? Стриманість?

Він сухо придивився до мене.

— У ліжко я не піду.

— Але ж із кимось?…

— Та ні з ким.

Я сіла на диван, а він — на високий табурет коло столу.

— Я тебе шокував, — промовив він.

— Мене попереджали.

— Тітка?

— Так.

Він розвернувся і дуже повільно, обережно розлив каву в горнятка.

Сказав:

— Усе життя мені були потрібні жінки. Здебільшого вони робили мене нещасним. Більшість їх приходили зі стосунками, які мали б бути чистими й шляхетними. Оце, — він показав на фото двох своїх синів, — чудовий плід шляхетних стосунків.

Я підійшла, взяла свою каву і сперлася на стіл на відстані від нього.

— Роберт лише на п’ять років молодший від тебе, — продовжив він. — Ще не пий, не поспішай. Хай гуща осяде.

Зараз у його голосі бракувало невимушеності. Немовби його хтось змушував говорити. Захищатися. Розвіяти мої ілюзії і водночас викликати в мене співчуття.

Він продовжив:

— Тілесне бажання — це просто. Люди одразу порозуміваються. Чи то обоє хочуть у ліжко, чи хтось один не хоче. А от кохання… Жінки, яких я кохав, завжди говорили, що я егоїст. Саме тому вони в мене закохувались. А тоді я їм ставав огидний. Знаєш, що таке, на їхню думку, егоїзм? — Він відчищав клей від побитої китайської порцелянової чаші, яку придбав на Портобелло-роуд і склеїв: там двоє вершників у мисливському запалі гналися за лякливою ланню. Руки впевнені, з короткими пальцями. — Те, що я малюю, як хочу, живу, як хочу, розмовляю, як хочу, — їм це нормально. Це їх навіть хвилює. А не можуть вони стерпіти, коли мені не подобається, що вони поводяться не по-своєму.

Він говорив зі мною, як із чоловіком.

— Такі люди, як твоя ненормальна тітонька, вважають мене циніком, руйнівником сімей. Розпусником. Але я в житті своєму не спокусив жодної жінки. Мені подобається в ліжку, я люблю жіноче тіло, люблю те, що навіть найпустіші з жінок стають прекрасними, коли одяг скинуто і вони роблять значний і грішний крок. Уперше це завжди робить саме жінка. Знаєш, що у вас, жінок, майже зникає?

Він скоса поглянув на мене, тож я заперечно похитала головою.

— Цнотливість. Той єдиний момент, коли жінка роздяглась, але не може подивитися тобі в очі (як і я колись не міг). Оцей, власне, перший боттичеллівський момент, коли вона вперше роздягається. Невдовзі це зникає. Перемагає стара Єва. Повія. Анадіомена[24] залишає сцену.

— Хто це? — спитала я.

Він пояснив. Я думала, що мені не слід давати йому говорити отак, він плете сіті навколо мене. Я навіть не так це думала, як відчувала.

Він продовжував:

— Я зустрічав десятки таких жінок і дівчат, як ти. Когось із них я добре знав, когось спокусив, попри їхнє і своє кращі «я», із двома навіть був одружений. Когось із них я практично не знав, просто стояв поряд на виставці чи там у метро.

Невдовзі він спитав:

— Ти Юнга читала?

— Ні.

— Він дав назву твоїй породі. Не те що це допомогло б. Хвороба все одно погана.

— Яка ж назва? — спитала я.

Він відказав:

— Не називай хворобі її ім’я.

Запала дивна тиша, ніби ми дійшли до крапки, чи то він очікував, що я зреагую якось інакше. Можливо, більше розсерджуся чи буду шокована. Пізніше я справді була сердита і вражена (на певний лад). Але я була рада, що не втекла. Це був вечір із тих, коли людина виростає. Я раптово зрозуміла, що мені випадає повестися або як враженій учорашній школярці, або як дорослій людині.

— Ти — химерне дитя, — нарешті промовив він.

— Старомодне, — уточнила я.

— Ти була б страшенною занудою, коли б не була така красива.

— Дякую.

— А я, власне, й не очікував, що ти підеш зі мною в ліжко, — сказав він.

— Я зрозуміла, — відказала я.

Він подивився на мене довгим поглядом. Тоді перейшов до іншого: