Джон Роберт Фаулз - Колекціонер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щоразу, коли він мені щось купує, я сприймаю це як запоруку того, що він не вб’є мене і не скривдить.
Так не повинно бути, але мені подобається, коли він приходить до обіду звідти, де доти лазив. У нього завжди багато торбинок. Ніби в тебе весь час Різдво і Санта-Клаусу навіть не треба дякувати. Іноді він приносить таке, про що я не просила. Завжди — квіти, і це дуже мило. Шоколад, але він його їсть більше, ніж я. І весь час питає, що мені купити.
Я знаю, він — Диявол, який показує мені світ, котрий міг би бути моїм. Тож я не купуюся. Я обходжуся йому в безліч дрібничок, але розумію, що він хоче попросити в мене щось велике. Він готовий на все, щоб я була йому вдячна. Не дочекається.
Мені сьогодні спало на думку страшне: напевне, вони там підозрюють Дж. П. Кароліна, ймовірно, назве його ім’я поліції. Бідолаха. Він почне іронізувати, а вони там цього не люблять.
Сьогодні пробувала його намалювати. Дивно. Безнадійна справа. Зовсім не схоже.
Я бачу, що він невисокий, буквально на дюйм чи два вищий за мене. (А я, дурненька, завжди мріяла про високих чоловіків.)
Він починає лисіти, ніс у нього як у єврея, але він не єврей (хоча мені його національність байдужа). Обличчя занадто широке. Пом’яте, підтоптане, а до того ж воно перетворилося на таку собі маску, тож я ніколи не можу з певністю сказати, що означає той чи інший вираз його обличчя. Іноді моє око вловлює, що там, за маскою, але все одно я радше вгадую, що це. Іноді він для мене робить особливу суху міну. Я бачу, як вона утворюється в нього на обличчі. Це не те що якийсь удаваний вираз, здається, це десь те, як каже Дж. П.: «Життя — це трохи жарт, тільки дурень сприймає його на повному серйозі. Серйозно ставитися треба до мистецтва, а з усім іншим варто трохи жартувати. Не казати “Коли впаде атомна бомба”, а “Коли нас усіх підсмажать”». Це щось нездорове, хворобливе. Але то таке його здоров’я.
Низенький, широкий, із широким обличчям і гачкуватим носом; щось у ньому є від турка. Зовсім не англійське обличчя.
У мене якесь придуркувате уявлення про те, як виглядає гарний англієць. Чоловік з реклами.
Ледімонтський образ.
27 жовтня
Найкраще копати в обхід дверей — поставлю на це. Відчуваю, що скоро настане час це зробити. Подумаю, як спровадити його надовго. Цього дня я уважно оглянула двері. Вони дерев’яні, з цього боку оббиті залізом. Жахливо важкі. Я ніколи б не могла їх виламати чи підважити, щоб відчинити. Та він і подбав, щоб не було як виламати чи підважити.
Почала збирати деякі «інструменти». Розбити склянку. Тоді буде щось гостре. Виделка і дві ложки. Алюмінієві, але знадобляться. Найдужче потрібне щось міцне і гостре, щоб шкребти цемент між камінням. Якщо я зможу проколупати дірку, то вибратися до зовнішнього підвалу важко не буде.
Від цього я почуваюся практичною. Діловитою. Але нічогісінько ще не зробила.
Почуваюся підбадьореною. Не знаю чому. Але воно так.
28 жовтня
Дж. П. — художник. Визначення Кароліни «другосортний Пол Неш» — жахливе, але щось у ньому є. Нічого такого, що він назвав би фотографією. Але й не абсолютно індивідуальне. Напевне, річ у тому, що він дійшов певних висновків. І він чи то бачить це (те, що в пейзажах є певні риси стилю Неша), чи то ні. Хай там як, але це його критика. Те, що він чи то не бачить, чи то бачить, але не признається.
Я ставлюся об’єктивно до нього. До його вад.
Його ненависть до абстрактного живопису — навіть до таких людей, як Джексон Поллок чи Ніколсон. Звідки? Він мене здебільшого переконав розумово, але я все одно відчуваю, що деякі речі, які він називає поганими, — гарні. Мені думається, він надто заздрить. Забагато засуджує.
Я не проти. Намагаюся об’єктивно оцінювати і його, і себе. Він терпіти на може людей, які «не доходять до суті», — а він доходить. Аж занадто. Та він має принципи (але не щодо жінок). Поряд із ним люди з так званими принципами стають схожі на порожні бляшанки.
(Пам’ятаю, він колись сказав про Мондріана: «Річ не в тому, чи він тобі подобається, а в тому, чи має він тобі подобатись», — отже, йому не подобається сам принцип абстрактного мистецтва. Він не звертає уваги на свої відчуття.)
І найгірше я залишала насамкінець. Жінки.
Мабуть, це був четвертий чи п’ятий мій прихід до нього.
Там була ця Нільсен. Гадаю (зараз), що він спав з нею. Я була така наївна. Але, здається, вони не заперечували проти мого візиту. У них не було потреби відповідати на дзвоник. І вона зі мною поводилася доволі приємно в такій собі блискучій хазяйській манері. Їй, певно, років із сорок — що він у ній знайшов? Потім, минуло доволі багато часу, якось у травні я зайшла до нього ввечері, але його не було (чи він був у ліжку з кимось?), а наступного вечора він був удома і сам, ми якийсь час розмовляли (він розповідав мені про Джона Мільтона), а потім він поставив індійську платівку, і ми помовчали. Але цього разу він не заплющував очі, а дивився на мене, і я почувалася ніяково. Коли закінчилася раґа,[22] знову запала тиша. Я спитала: «Мені її ввімкнути?», але він відповів: «Не треба». Він був у тіні, мені було погано його видно.
Раптом він запитав:
— А в ліжко хочеш?
— Ні, не хочу.
Він цим запитанням захопив мене зненацька, і сказала я це якось дурнувато. Перелякано.
Він сказав, не зводячи з мене очей:
— Десять років тому я б із тобою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.